Інтернет телебачення www.torrent-tv.ru Більше 400 каналів російсько-українських каналів, також канали Full HD якості . Відмінна якість зображення. Супутникова антена непотрібна. Достатньо підключити ноутбук чи компютер до великого телевізора . Із сайту поданого нище скачуємо програвач та і інсталюємо.
Каталог веб ресурсів Тернопільщини Rambler's Top100 Громадсько-інформаційний ресурс Місто Монастириська Lemky.com Украинский
портАл Украина онлайн Ведическое Информационное Агентство Мидгард-ИНФО
Первое торрент телевидение
Сайт - дошка оголошень і не тільки.Немає кращого міста ніж наш Чортків.Для вас море спілкування та безліч корисної інформаціі(останні новини,погода,приватні оголошення мешканців Чорткова та району.Ми раді працювати для вашого задоволення.Сайт постійно оновлюється.Ми прислухаємось до наших відвідувачів.
Меню сайту
Привіт Гість ми дуже раді що Ви відвідали наш портал

Сообщения:

Група:
Гості
Час:06:21

Гість,ми раді Вас бачити.Будь-ласка зареєструйтесь або авторизуйтесь на сайті!



ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ


В остатнiх десятьох роках в Польщи а также поза єй границями, написано дост дуже о Лемках. Написано также в газетах і книжках. Важне, же о Лемках в Польщи, о їх житю, о їх істориі за остатнє 50 років написали тіж сами Лемки. До тих вспоминив хочу і я доложити описи люди - Лемків, котри жиют ту в Америці, а котри перешли през тоту тернисту дорогу, яком погнано Лемків в роках од 1939 - до 1947. Свою дорогу житя днес ту описуют:


1. Ришко Катерина, з дому Ґалайда, родом зо села Тильова - років 75.
2. Пирень Теодор, родом зо села Завадка Риманівска - років 69.
3. Пирень Параска, родом зо села Тильова - років 71.
4. Максимович Мария, з дому Гранична, родом зо села Гирова - років 66.
5. Кавочка Анастазя родом зо села Завадка Риманівска - років 90

Православна церква в Тилові. Розобрана Полакамі по 2-ий війні.


Закля перейдемо до читаня того о чим будут нам оповідати наши сьвідкове, мусиме перше дашто повісти о самій Лемківщині: де она ест, хто там жив, кілько Лемків там било? І так за рижнима книжками-описами Лемківщини треба знати, же: Земля лемківска занимала около 10,000 км квадратових а до 1850-го рока (іщи перед еміґрацйом до Америки) число єй населеня виносило около 500,000 люди. Од східньой границі Лемківщини на риці Сян, до західньой на риці Попрад, терени лемківски тяглися на 135 км довгости і 35 км широкости. Било ту понад 400 лемківских сел. Терени гористи, хоц тоти гори небарз високи, медже горами рики і долини. Розмаіти дерева. І як на тот куток Европи, то ту бил найкращий краєвид. Добрий климат і здорова чиста з гір вода. Ціла лемківска земля богата в розмаіти мінерали. Наши люде жили в повітах Новий Санч, Горлиці, Ясло, Коросно і Сянік. 4 села били в повіті Новий Торг. Ту на тий простори в горах Карпатах од непамятних часив творена била особлива для тих люди культура, штука сакральна, домове ремесло, а од 7-го столітя юж і словянски релігійний обряд - принесени ту сьв. Кирилом і Методим - а вним юж і віра православна. Ту в найдавнійших часах жили славянски племена називани Билохорватами, а од 923 року коли князь Русі Володимир Велики пришов ту зо своіма воінами, начиналася назва Руси Карпатской. Долги часи люде себе називали Русинами, Руснаками, а од 17-го столітя почалася принимати назва Лемки, Лемківщина. Назви тоти заістніли юж так в лемківскій літератури як і в словництві історичним - лемківским, польским і словацким, бо і по другій стороні хребета Карпат жили тоти сами племена, істніли тоти сами назви люди - Лемки, Русини. Як видно, люде - Лемки мают свою 1,300-літню історю. Ту в тих горох Карпатах люде зжилися з риками і горами а гори зрослися з людми. Люде ту жили бідно але щасливо, сховани глубоко в гірску природу, ту мали свій маленьки хоц бідни "рай" на земли. Але пришли зли часи воєн. Страшна для Лемків 1-ша сьвітова війна, а потім іщи гірша 2-га сьвітова війна і найтрагічнійши в цілий істориі Лемків - роки 1944 - 1947 за польской власти.
О тих роках, о трагедні наших люди в горах, о іх понижаню, рабуваню, мордуваню, а в кінци вигнаню з іх домів, будут вспоминати сьвідкове тамтих часив, люде котри траґедю виділи, сами єй пережили і запамятали. Днес они до тамтих часив не охочо вертают, аби іщи раз мисьлями непережити тоти страшни часи, а як переконатеся сами з іх оповіданя, льос яки споткав іх самих і наших люди, зворушит сумліня каждого чловека. Але послухайте бо то наша істория:

Я, Владек МАКСИМОВИЧ, розмову проваджу з Катереном РИШКО. Повіджте мі дашто о собі, дестеся вродили, котрого року?
РИШКО Катрена: Я вродилася 7-го марця 1922 року в селі Тильова. Зосталам сиротом. Мама мі померли як єм мала дванадцет років. Тато жив але мав другу дівку(?) і я жила при сестри і шваґри. Тета били барз добри. Они хотіли жеби мі там било добри при сестри, там ся мном інтересували. Але жила ем в нужді, бо мном так робили як коньом. Я нераз собі гірко поплакала, нераз єм гварила "мамо, чом ти мене лишила, чого я ся так мучу, забер мя зо собом" так мі тяжко било.

В.М. Чи малисте старших братів?
Р.К. Я била остатня. Мала єм шіст років як моя найстарша сестра ся оддала, а потім мала єм юж тринадцет років як оддалася друга сестра. Тота друга все хорувала, то на серце, то порід, діти, родина. Я вшитко робила. Треба било витерати вшитки кути, хліб печи, істи готовити, випрати на ричці. Пралам в зимі ва ричці што люд таки бил, же проруб до води мусіли рубати сокирами. Стоялам на тим леді і пралам. Зато до днес мам гостец в ставах, бо перемерзлам за молоду. Як малам юж 14 років то хотілам ладнійше ся убрати. Гварю сестри "Євко, куп мі даяки лах" - а она мі повіла "ти сирота, то не мусиш ся так уберати як тоти што мают маму і тата". А як била забава, то зас гварю "Євко, дай мі дeсят ґроши на забаву", а она мі на тото "ід сой просити до тата". А тато повів "я не мам, я юж не ґазда". Пішлам до шваґра Янка, а Янек повів "Євка ту рядит, я не мам". Не било кому мі дати десят ґроши на забаву. Сусідка пішла до мойого тата та му гварит "стрику (бо го стриком називала), а ви чого не возмете дров, не продате і не дате десят ґроши дівчині"? Татови зробився встид. Билам юж більша і старша, то ходилам цілий тижден на поле. Паслам худобу. Вмилам ноги в потічку, пригналам худобу, дашто зілам і пішлам до школи. Пришлам зо школи і зас на поле. Потім до пасіня коров взяли хлопчиска а я цілий тижден гарувалам на поли то при сіні, при жнивах. З тим хлопчиском все ішов тато. Брав коня і пильнував хлопчиска, жеби навертав корови. Найгірше било в неділю, бо хлопчиско мав ден вільний, а я зас не могла піти до молодежи і на забаву, бо товди мусілам іти з коровами на поле. Не раз ем соби гірко поплакала.





Весільна знимка, Дукльа 1941р.
од ліва, Катерина Ґалайда Ришко,
Андрій Рішко, і дружка Мария Кирпан.


В.М. Чи тото вшитко било в Тильові?
Р.К. Так в Тильові. В 1939 році Лемки ходили за границю де Словаків, бо як пришли Німці, то на початку границя била oтворена, то наши люде гандлювалиа. Там штоси носили і зо Словаків тіж приносили. Ходив там і шваґєр і сестра. Они гандлювали а я робила в поли бо в осени треба било бураки виберати, зобрати фасолю і інши роботи. Зо Словаків приносили барз гарди светри. Вшитки хлопи і жени в селі ходили в тих светрах. Мі такого светра не купили. Товди сусіде їм гварят "та Кася (Катeрена) вам вшитко робит дома, в поли і при дітьох, то чом єй такого светра не купите?" Товди шваґреви зробилося встидно і мі таки светер купив. На зиму пішла єм до найстаршой сестри Марисі. Там тіж діти били маленьки і треба било помагати. Того светра мі не дали, але тато наказав дати. Принюс мі го хлопчиско. Зосталам юж при тий сестри на "Млачках". А іщи ти повім як било з обувіом. То било іщи в Євки. Гварю, "Євко, куп мі бути". Она мі повіла "та ід і каж собі зробити", але гроши на задаток для шевця єм не дістала лем дала мі фасолю. Я тоту фасолю продала і мала ем пару ґроши на задаток. Бил таки мевц Brаj што робив не барз дорого але не гарди бути. Сусіде мі гварили "ід Кася до Golembiowskiego до доброго шевця". Він робив барз гарди бути і брав два дуляри, таки крас бути што мали холявички зачиняни (звани боканьчами), така била мода. Замовилам тоти бути а дома ем ся не признала, же будут тоти гарши. Їхали на ярмак з пацятом і мали мі привезти бути. Товди мусілам повісти, же то не в Braji але в Golembiowskiego. Я дома вшитко поробилам і чекам аж вернут і бути привезут. Приїхали, але виджу же Євка бутив до хижи не принесла, то ся зьвідую где бути? Повіла же не зроблени. Вишлам до сіни, а там стоят мої бути. Мусіла заплатити. Они гроши мали бо він клепав в кузьві цілий рик, ховали пацята, худобу, але били барз скупи. Оповім ти тепер о весілю. Билам юж старша, бо малам 18 років. Зас помагалам Євці на єй ґаздивці. Пришов час, же треба било мислити о собі. Малам таку перину по мамі. Сестра забрала мі тото периньча а дала якиси коц привезений з Арґентини, барз остри з вовни хибаль або з якісой кози. Я спала в комірці где не било пеца, підтим коцом, Пришла зима а я під тим коцом мерзну. Пішла єм до Марисі (старшой сестри) і гварю, же перину мі забрали а я мерзну в комірці під тим коцом. А она гварит, "то перину їм забер". Товди як шваґер спав, пішла єм і здерла з нього тоту перину і повілам "як хочете спати під перином та сой купте, бо я під коцом мерзну, а ви обоє під перином". Повілам то што било. Мишлілам же мя побют, таки чуда робили. Але за пару дни мали юж свою перину, бо його мама дала піря, купили облечини і ся утишили.
В.М. Повіджте мі як било з том границом - коли вільно било переходити, а коли границя била замкнена?
Р.К. В 1939 році люде переходили в ночи. Потім юж за Німця на початку ходили як хтіли. Потім Німец зас замкнув границю.
В.М. Чи памятате до якого села ходили на Словаках?
Р.К. О так. Зараз за границьом била Полянка, потім Стропков, Свидник. А до Владимірови зме ходили на одпуст. Там ест така велика церков, а одпуст бив там на "Здвига". Там ішлизме два дні. Там по людях нас переночували, бо там приходило барз дуже люди з розмаітих сторин. То било сьвято Піднесеня Сьвятого Креста - в осени. Єст там в церкви велики образ што в часі Служби Божой його одкривали. Там барз гарді сьпівав хор. Била єм там лем єден раз в 1939 році. Потім юж границі пильнували з той і з тамтой сторони. Можна било іщи піти але треба било мати перепустку. Можна там било купити гарди річи для діти але за коруни. Як юж Німец зачав рядити, те треба било мати пашпорт.

Селане в Почаєві (1932? р.).
Павло Малів (1) з женом (2)



В.М. Як там люде бесідуют, по словацки ци по русиньски?
Р.К. Так як ми, як Русине, лем кус інакше ся уберают
В.М. Кілко років сте мали як сте ся виддавали?
Р.К. То било в осени 1940 року, а 7-го марця 1941 року мала бим 19 років.
В.М. За кого сте вишли?
Р.К. За Андрия РИШКО з того самого села. Йому повіли, же сут дві дівки, може сой взяти котру хоче. Він вибрав мене.
В.М. Чи Вас дахто сватав, приходили сватаре і торгувалися о війно?
Р.К. Ніт, так не било. Весіля робила Євка. Мала єм кус лахів, а ладу дали зробити. Тото весіля било юж тіж таке "Божа ратуй", бо то било юж за Німців. Треба било старатися о палюнку і о вшитко.
В.М. Як вишлисте за Андрия, десте мешкали?
Р.К. В стрика. Они мали коня а ми хотілися будувати, возилизме дерево. Але пришла зо сходу війна і вшитко згорило і хижа, зостала лем корова. Я мала товди юж двоє діти. Стрико тіж ся окалічив, бо в найдени гранат вдарив мотиком, то му одорвало руку, випалило очи і помер.
В.М. Чи ґаздівку принялисте на себе?
Р.К. Тота ґаздівка то била така же припало нам лем 60 арив поля. Потім кус зме докупили. Як била реґуляця землі, то достализме в єдним місци, бо як знаш - перши люде юж поїхали де Росиі, та поля било юж дост.
В.М. Били то вспомини з Вашой молодости, до часу коли пришло тото найгірше - війна і дуклянски фронт. Тепер кус повспоминайме тоти часи. Повічте мі як било в часі як Руски пришли, чисте били в селі в Тильові, чи стеся сховали?
Р.К. Вшитки люде ся ховали. Єдни під канал а други на Дзюрдзі в лісі. Як Руски пришли, я юж мала родити. Андрий нашов якесе лужко, тай ємся положила. Родила єм сама без акушерки, хоц ту било повно Руских а з нима санітарки і дохтори. Они чули же я кричу але я ганьбилася ім повісти, же роджу. Они мі потім гварили - "чого ти нам нічого не сказала", бо они чули же кричу. Билизме в якісий комірці а потім в пивниці. Андрий мав їхати до шпиталя завести там дашто їсти сестром бо они били ранни але я гварю та нигде неід, бо я сама бою ся тепер зостати. Як дітина ся вродит то підеш. Вродилася дітина, завязалам пупок, а ту зимно і мі і дітині. Ани где пеленьки випрати, ани неє што зісти. Так зме сідили цілий ден в тий певниці, бо на верху лем кулі свистали. Вечером гварю до тесьцьовой - "ідте загрийте воду бо треба дітину викупати". Назберала трисок і якоси тоту воду загрила, а ту впав якіси гранат, аж ся темно зробило. Якоси вмили зме тоту дітиву але біда, бо неє го до чого убрати. Подерлизме якиси лахи і окрилизме дітину. В тий певниці сідилизме од середи до суботи. Потім Руски гварят жебизме втікали з той певніці, бо ту буде великій бій. Вишлизме з той діри але я не моглам ся рушати і зомлілам. Дітина мі впала, тай Андрий гварит - "зостанеме, бо она не може іти". Зостализме в тий певниці. Била она з каміня, а на верха не било юж ани шпіхліря ани ниякого даху. Вода нам ся ліє але сідиме в тій ямі і гвариме, же як нас позабиват, то нас дахто найде і поховат. Пришли Руски і гварят, же я з дітином мушу втікати. І так сіла єм на якіси віз навет без дощок і передостализмеся до Завадки Риманівской. То юж на трете село і там єм ся затримала в тети. То юж била осін 1944 року. Била товди велика вода - вшитко ся топило. Била єм там пару днів але не моглам довго сідити - мушу вертати, бо там зостала друга дітипа і муж. Якоси мя Руски перевезли през тоту воду таким автом што канони возили. Страшні товди ляло, било окропне болото. Нашла ємся в якіси хижи а потім і моя родина і пішлизме з мужом бандурки копати. Штоси зме накопали але зас неє чим возити. Копали зме бо як пережиєме то треба буде в зимі істи. Але копали і Руски бо они тіж голодни. Андрий зробив якісу тарадайку але дав тяжки колеса бо лем таки мав. Заладувализме кус тих бандурок і я тягну а він пхає. Ту мя товче по брисі, мам великій біль, але тягну. Брих мі спух. До шпиталя не можу піти, та і неє где. Істи нема што. Гварю Руским же я вам принесу молока а ви мі дайте даякой каши для діти, бо нам вшитко зерно згорило. Так часом нам дашто підшмарили, же зме не вмерли з голоду. Там било страшне пекло.



Дукльа 1948 р., од ліва: Тилівяне:
Алекс Піельа, Катерина Ришко, Мария Ґалайда Піельа,
Андрий Гриненко, Мария Піельа Яцевич, Ганка Піельа,
Ева Ґалайда Піельа і Славко Піельа.

В.М. Руски пришли в 1944 році. Німці втекли на початку 1945 рока. Повіджте мі чи банди приходили юж товди, чи аж як люде виіхали на схід?
Р.К. Банда пришла 16 грудня 1946 року. Пришло польске війско там на вишні конец. Не знам як ся порозуміли, але і війско і банда кричали "свуй, свуй!". І товди спалили 12 хиж. Худобу яка іщи зостала по фронті забрали. І зас зачалося пекло. Так, як видиш, мої діти родили ся в найгірши часи. Єдно як пришли Німці, друге як пришли Руски. Ганя вродилася під кулями. Михав вродився в транспорті як нас везли на захід.
В.М. Кілько родин било перед війном в Тиляві?
Р.К. Товди било іщи 170 родин.
В.М. Коли люде зачалися записувати до Росиі?
Р.К. Перши записи били в 1940 році. Част люди ся записала. Тоти перши ішли з охотом. Потім в 1945 році записувалися тоти таки як комуністи, што били за Росийом. Але тоти перши з 1940 року ся повертали іщи за Німця, хоц лем гдекотри. Такий Дзюрдзя вернув з родином і як пришов до нас, сів собі на канапі, зняв з голови шапку і повів "Боже, слава тобі жeмся вернув назад до свойой хижи" - я виджу то як гнеска. Товди вернуло хибаль з 10 родин. Потім пішов тот Дзюрдзя другий раз в 1945 році, але товди вернула з Нiмец його дівка. В 1945 році бив в нас такий єден Руски што гварив - "где ви ся там так спішите? Там тіж доми попалени. Ту мате ліси, дерево та і на плечах можна принести. Ту ся скорше дачого доробите", але просив жеби о тим, же він так повів, никому не бесідувати.

В.М. А як то било з тима, што в 1945 році іх виганяли і довго тримали на стацях?
Р.К. З тима то било так: Они юж ся не записували, іх виганяли примусово бо не хотіли виіжджати, то пришло польске війско і з домів виганяло. В Вороблику на стациі іх тримали по два місяці. Ходили, мучили їх а потім війско польскє заладувало люди до едних ваґонив, а худобу до других і товди повезли - Люди в єдну сторону а худобу в другу сторону. Зас ту в горах, тоти люде што остали, пильнувало іх зас польске війско. За кошиня давали што пятий снип. Ми кус ся тим поратували, бо своє вшитко мализме спалене. Чуда з нами ту робили і війско і банди польски. В 1947 році вигнали нас на західни землі, бо одтамаль вигнали Німців і по них зас треба било зберати з поля зерно. Ту на німецки землі привезли Поляків зо сходу, бо ту било барз дуже засіяного поля в вроцлавскім, зеленогірскім, єленьогірскім, то жеби дахто не повів і сьвіт не критикувало же не можут того загосподарювати, то і Лемків там вигнали.



Льубін Леґніцкі, 1952р. од ліва:
Катерина Піельа Гриненко, Мария Гриненко Бараніецкі,
Андрий Ришко, Михал Ришко, Янек Ришко,
Алекс Ришко, Катерина Ґалайда Ришко, Анна Ришко,
Гелена Піельа Баран, Ева Піела Ґалайда і Марта Мало.

В.М. Чи яксте приїхали на захід, били там іщи німецки родини?
Р.К. В Гуляві /тепер Чиншовіце/ іх не било, але били в Маломіцах бо в Маломіцах русскє війско, мало великій колхоз, барз дуже землі, і там в тим колхозі робили Німці. Як ми приїхали на захід то ліпши доми і ґаздивки юж позанимали осадники зо сходу. Нам доставалися лем таки рудери без вікен, підлоги і двери. Ту навет гдекотри Поляки поженилися з Німками, Адамчик мав жену Німку, Юзко Шиманьски. Потім як ся русски колхоз розвязав, товди вшитких Німців деси вивезли. Зостали лем тоти Німки штося поженили з Поляками. Ми ту тіж не мали ничого. Зберализме по лісі дошки і з того робили підлогу, лужка. В студни била здохла корова, така чорна з білим.
В.М. В якім часі вас вигнали?
Р.К. Нас вигнали в червци, 1-го червця 1947 року. Билизме в дорозі. Я била в тяжи і при кінци дороги, бо юж в Проховіцах, вродилам Михала.


Маломіце, 1948р. од ліва:
Ева Мадяра Кирпан, Марися Кирпан, Катерина Ґалайда Ришко,
Михал Ришко, Тереса Льазорчик Войціо, Анна Войціо Сьвідерска.

В.М. Вернемеся назад до Тиляви. Яка част люди лишила ся в Тиляві - піл села, меньше?
Р.К. З 170 родин што било колиси, лишилося може 20 родин. З Тильови до нашого транспорту пішло 5 або 6 родин. Інши з Гирови: Параска, Павел, Андрий Герейчаки, Кухта, Вислоцки. З Ропявки дві родини. Додам, же Вислоцкі бив з Ропянки а Кухта Михал з Королика. З Завадки Риманівской з нами приїхали Швагли, Кавочки і Кобильски Семан. Котри мали свої вози то їхали своіма возами, а котри не мали то давало війско. Семана Кобильского війско так збило, же го позбавили здоровя. З наших сторин дуже люди повезли на Щецінске. Ми ся нигда не сподівали, же нас будут виганяти. При кінци мая пришло до села війско. Казали опустити хижу і іщи побили. Ми сідили в такій хижи з котрой люде в 1940 році поїхали на схід. Посіялизме там зерно, ярец, пшеницю, посадили бандурки. Моглибизме там добри ґаздувати. Але як нас вигнали, то там на нашій ґаздивці сів такий Поляк, што його мама била з Барвінка а тато з Посади. Они забрали наше поле і наши засіви. Мусиш знати, же там на заході мализме біду, голод, бо тото што забрализме зо собом то ся нам скінчило, а ту тіж не било нич. Як в 1947 р. надишли жнива то я сой подумала - поіхам сой до Тиляви, покошу зерно, дакус продам, кус змелю на муку і привезу на захід. Поїхало нас там до три: Параска, Панька Паньталеона дівка і я з дітином на руках. Пішла ем до того ґазди што наше присів і повідам, же я приіжджам з заходу ту до мойой хижи на мою ґаздивку. Повідам, же бандурки і ярец то я тобі лишу, але пшеницу покошу і заберу як муку або зерно, бо там на заході голодуємо, а я мам троє діти. Він ся називав Милан. На початку ся згодив, але мав в ґміні стрика і пішов ся його порадити. Тамтот му казав піти на постерунок міліціі і там оповісти. Він пішов, а ми пішли косити, бо взяла єм там коси до кошиня. А пішла тіж Кася, швагер, сестра і я і косиме. Смотриме, іде двох міліцянтив "на остро" з карабинами, паски під бородом. Приходят і гварят - "дзень добри". Одповіли зме по польски - "дзень добри". А они - "ґдзє єст Катажина Ришко"? А я одповідам - "то я". А они - "кто пані позволіл косіць збоже?" "Я се позволілам, бо то єст моє." А они - "проше з намі!" "Добже, ідзєми". Ідемо коло Милана то я їм гварю - "Мілан теж нех ідзє з намі на росторунок", він ся згодив зомном, же я возму пшеницю, а він бандурки і решту зерна. Пішов зомнов і шваґер, муж євки, бо думал же ня юж замкнут або повісят, чи Бог зна што зроблят. Запровадили нас на тот постерунок а там повно поліцянтив. Питаются - "чеґо пані ту пшишла, кто пані позволіл косіць? Пані не вольно". А я до них - "коґо забілам в Тиляве? кто пшеземне умарл альбо бил спальони? Гаровалам ту як конь а як вам не залежи на миє то може хоцяж на тим дзецку. Вигналісьце нас там на захуд на чисте поля, то цо моє дзєці майом єсьць? Єдзом тилько зєльоне пожечкі і срайом далей як відзом, бо іх так чисьці". І они до мене а я доних - хто голоснійше, страшна свара. Так єм ся дерла, жеби іх перекричати, же аж єм захрипла і през тижден не моглам бесідувати. Милан ся одозвал - "я пуйде до тесьця і дам ці тей пшеніци і собє змель і забеж тем монке". А я му гварю - "Мілан я ці сє висрам на твойом пшеніце і на цєбє. Та єст моя і я се йом везме". Тримали мя там зо три години. В кінци ім повідам - "можецє мне ту зґладзіць". "Моя мама ігли і руже спшедавала жеби вас накарміць, а тераз пшишедлесь на муй майонтек і єстесь такі герой? Жебись вєдзял, же це шляк трафі за мойом кшивде, бо моя кшивда це нє заґжеє". А міліцянт мі гварит - "чи вє пані, же пані збожа стонд на захуд нє вольно браць?" А я му зас - "а як би мі сьостра дала, то теж нє вольне?" "Так вольно". "Но то на монце нє бендзє напісане од коґо та монка". Нарешті казали мі іти. А за мнов вилітуе Милан і гварит - "то юж се везь том пшеніце". А я йому - "Мілан, хоцьбим і взела то йом спалье а тобє і так нє зоставє, бо то моя праца". Вернулам, скосилизме, змолотили, потім продали, Взялам гроши, вибралам іщи цибулю підобралам бандурки, продалам і ворнулам на захід. Як по якісим часі приіхалам іщи раз, то Милан не мав пальцил, бо му одтяло на циркулярці. Він мя перепрашав але я му повіла - "Милан, ти не перепрашай, бо я ти повіла, же тя Бог скаре".
В.М. Чи він там до гнеска мешкат в вашій хижі?
Р.К. Ніт, він ся побудував - жиє до гнес. Зробився дзядом. Як ем била другий раз, то споткав мя комендант міліциі, називався Колянко і гварит - "пані се стонд мусі винєсьць в цьонґу двух ґодзін. Ма пані украінскі довуд особісти, а нє польскі". А я му повідам - "а тоти што зостали яки мают доводи особисти, чи не таки сами? Я собє пуйде втеди як мі сє бендзє хцяло". Потім як зме юж вернули в 1958 році, та зас єм го споткала. Але товди то єм му так доложила, так єм му наплювала, кілько єм сама хтіла і што лем мі на мисель пришле.
В.М. А тоти доводи коли вам давали?
Р.К. По війні. Заберали стари, ходили і зберали метрики і дали доводи. Там в них писало - "Русін, обиватель Польскі" Не писало якой релігйі. Ой мала я з нима. Я на заході барз хворила. Достала єм астму серцову. Мій Андрий тіж лем в шпиталях лежав, діти хворили. Дохтор повів, же треба на пару місяци одталь виіхати. Товди наши люде зачали юж писати поданя о повороти. Написализме тото поданя і потім шовтис принюс завідомліня, же можеме вертати.
В горах за Австиі:
Анна Ґалайда Ришко і муж Стефан Ришко




Але жеби вернути, то зас хтоси мусів посьвідчити, же тя прийме. Но і таке посьвідчиня дала сестра, бо ту іщи до того бив пас граничний. Якзме вернули то небило де мешкати. Акурат товди розвалився колхоз такий, што годували вівці. Пішлам до того Чайковского в Рильничім Банку в Кросьні і гварю ци в тий бацівці што юж била вільна, можна замешкати? Він нам позволив. Три роки мешкализме в бацівці. В літі як било тепло то сідилизме в такім павільонику, што на зиму колхоз там штоси привозив. Андрий зробив під деревами місце для пацят, таке огороджене без даху. Та нераз як пацята били голодни, то нам повтікали по полях, по лісі і треба било часом і дві години іх глядати. Мализме юж три корови і не било ся з нима где подіти, стояли під голим небом в болоті. Йой, штото били за часи! Та лем би з того фільм накрутити што з нами вирабляли тоти Поляки.
В.М. Хотів бим, жебисте мі оповіли цілу дорогу, як вас вивозили - од Тиляви аж до Маломіц.
Р.К. През дорогу опікувалися нами дост добри. Давали часом хліб, консерву. Худоба мала пашу бо потяг приставал і товди позваляли косити траву і набрати для худоби води. Довезли нас до Обори. Ту било страшні, сами руіни. Пішлам до уряду і зробилам поданя, же ту нема ани школи, ани склепу, ничого. І потім повезли нас до Маломіц. Там тіж осілизме в рудери, бо добрих хиж юж не било. Дали нам поле, засіялизме і ту якоси било ліпше. Ту юж мала єм знайоміст з тима з ПУР-у [Паньствови Ужонд Репатряцийни] і они мі повіли, же Руский колхоз одталь ся винесе. То як Руски юж підут, то скоро можу заняти іх хату - так потихи, бо там хтів мешкати хтоси з ґміни. І так ся стало. Руски вишли а я скоро заняла хижу. Пришов солтис і хтоси з ґміни і до мене - "кто пані позволіл зайонць то мєшканє?" А я до них - "я, а як вам сє нє подоба, то дайцє позволенє жебим врацала там на своє, то навет дзісяй сє виньосе. Дайце ваґони і юж яде" - i на тим ся скінчило. Пішли без слова.

Льубін Леґніцкі, 1949р. од ліва:
Катерина Ґалайда Ришко і
Катерина Піельа Гриненько



В.М. А яки то били люде што ту на заході приходили вас окрадати?
Р.К. То били з Маломіц. Мотика, Шаранец і Льасковскі. Они били деси з жешовского.
В.М. Чи в Маломицах юж били наши люде перед вами?
Р.К. В Маломіцах хибаль ніт, але по сусідніх селах юж било дуже наших люди. Спотикализмеся в Любіню в церкви або на ринку і там ся кождий довідував - "где мешкате, где мешкаш". І так наши люде ся понаходили. А потім вшитки зачалися стігати до Маломіц. В Маломіцах кождого дня ся штоси на ринку продавало, бо ту найвеце русских приходило з Любіня і барз ім смакувала наша сметанка, сир, сьвіже масло, огурки. Ту зробилизме собі добри знайомости з урядниками з Любіня, а навет з млинарьом в Любіню і юж нас ту шанували. Так помали в Маломіцях назберало ся 20 родин Лемків. На ґуляві било 14 родин. Ту юж било вшитко: і женилися, родили і вмерали.
В.М. Тепер повіджте мі дашто про мою маму - гдестеся познали, як ся нашла на заході, одкаль пришла?
Р.К. Твою маму знам бом іх виділа як молода спацерувала по Седльцах. А потім юж в Любіню. Они мали такий возик: діти возили і тебе тіж возили. Потім я одних тот возик купила. Твоя мама і тато потім приїжджали до Кухти до Маломіц. Они ся з Кухтом знали. Твоя мама зачалася приязнити з Бобрихом, бо они обі били молоди. Я товди малам юж четверо діти, билам дуже старша. Памятам як била єм в Новим Йорку на забаві. Там тіж била твоя мама. Товди повілам тобі "прид до Тиляви та ся там ожениш". А ти мі повів "ніт, я юж ту мушу остати і глядати такой штоби ту била вихована, мала школи, знала язики". Тото памятам.
В.М. Тепер повічте мі дашто про свої діти - кілько мате діти, што роблят?
Р.К. Што про діти, то не малам їх дуже, лем шестеро. Янек найстарший вродився в 1942 році. Вернув з Тильови на захід бо повів, же не будеме ту сідити на купі як циґане. Їздив автом в рижних фірмах. Ганя - тіж школі не скінчила, лем кравецку. Михал - скінчив школу в Кросьні - столярску. Він вродився в транспорті на захід в 1947 році. Тепер єст кєровником на будовах - технік. Ґражина - має школу кравецку. Робила в Моді Дольношльонскі. Тепер має в Любіню свій склеп з бутами і тим склепом ся займує. Марися - має школу гастрономічну. Тепер на господарці. Но і так - мам 12 внуків і 3-х правнуків а четверте в "дорозі".
В.М. Повічте мі іщи дашто про школу в Тиляві - яка то била школа перед війном, што вчили, кілько било кляс?
Р.К. В нас било лем 4 кляси, але юж до 4-ой хто хотів то міг ходити два роки. Вчили так: рахунки, історя польска і лемківска, ґеографя і природа. Били книжки але не каждого било стати іх купити. Тоти біднійши просили, жеби тот хто мав книжку позволив єй ім прочитати. Я ходила 5 років. Скінчила єм школу, добри єм ся вчила. Ходилося босо. Били велики дві салі - кляси.
Маломіце 1959 р. од ліва:
Катерина Пельо Пилип, Ганя Пилип, Стефан Пилип,
Ганя Ришко Пежиньска, Владек Пилип, Стефан Пижинскі,
Михал Кирпан, Михал Ришко, Андрій Ришко




А потім як било юж веце діти то наймували по хижах салі і там ся діти вчили. По війні то юж била школа 8 клясова. Перед війном одна книжка била по нашому - по лемківски На реліґю приходило 2-х сьвященників - православний і унияцкий, бо в селі били 2 церкви, православна і унияцка. Православну Поляки розобрали - забрали бляху, дерево, камені з підмуривок і вивезли. Тепер там стоіт огороджений крест. Я шлюб брала в церкви православний. Она била поставлена перед війном. Товди Кирпан дав пляц під тоту церков. В 1940 році іщи стояла.

В.М. Хто ся вернув до Тиляви?
Р.К. Вернулися Шваглови, Юрковски, Кирпан.
В.М. А где Тильовяне мешкали на заході?
Р.К. Мешкали по інших селах бо з Любіня іх порозвозили, то мешкали в Осеку, Сєдльдцах, в Ґурний Домброві, Клопотові. Ми в ґуляві - тепер називаются Чиншовіце.
В.М. Тепер повіджте мі дашто о Кубі Корец з Теодоривки і о Любатові.
Р.К. Я о Кубі нич не знам. Знам лем, же Завадку окрали, били люди і рабували - бо то од нас не далеко лем друге село зараз за гором. Потім пришли до Тиляви. Било то літом в 1946 році. Але мализме в Тиляві такого, што 2-х тих бандитів затримав, а решта втекла. Якби він не оборонив, то билиби цілу Тильову обрабували так як Завадку.
В.М. Я чув, же в Завадці Риманівский Кобилскому Семанови тоти бандити положили на плечи яйце яко гранат і так мусів лежати через пару годин, жеби ся не рушив.
Р.К. Найгірше било в Завадці. Там лишилося лем кілька родин, то ся над нима барз знущали.
В.М. Тепер прошу іщи пару слів о транспортуваню вас на захід. Чи памятате, чи потяг стояв коло Осьвєнцімя?
Р.К. О так, довго стояв. Люде ходили на тоти обози смотрити. З нашого транспорту до того обозу лем в Явожни не забрали никого.
В.М. Щиро дякую вам за розмову. Мам надію же о вашім житю як і о житю інших Тильовяняв, люде - ки і не Лемки, як і ваши внуки і правнуки, прочитают в книжках. Жичу вам доброго здоровя.


Розмова друга.

Я Владек Максимович представляю Тобі дорогий читателю мою розмову з шановним Теодором ПИРЕНЬ.
Владек Максимович: Повіджте мі дашто о собі. Коли сто ся вродили і где?
Пирень Теодор: Я вродився в 1928 році в селі Завадка Римановска.
В.М. Як то ся стало, же нашлисте ся в Німеччині, а потім в Парижу?
П.Т. В 1943 році мене забрали до Німец на примусови роботи.То бил місяц марец. Я мав товди лем 15 років. Привезли нас до Німец, одразу до копальні вугля. Я робив на верха через три місяці. З Завадки било нас там 6-х. Потім старав єм ся, жеби мя Німці пустили домів. Бив єм молоди, хотів єм ходити до школи. Они вислали деси писма і недово пришла якиса Німка і мя забрала. Я думав, же мя веде до потягу і поіхам домів, а она мя запровадила до бавора. Там єм бил коло року часу. На того "мойого" бавора Німці били зли, бо він бив католиком і не приналежав до гітлєровской партії, то вистаралися, же мене од нього забрано і приділено до іншого бавора. В того другого бавора било нас там 15 осиб з Польщи. Єден з них родом з Буска гварив до мя - "будемо одталь втікати". Тай єдного дня сілизме на потяг і так собі по польски бесідуємо. Підслухала нас якиса баба і запитала по польски чи ми Поляки? Товди ми призналися, же втічеме до Польщи. Она зараз деси ся заподіла, а на другій стациі юж на нас чекала поліця. Забрали нас на поліцю. Било то в Гановери.

Теодор "Фиціо" Пирень,
Miami Beach - Florida, 1997



Там нас тримали два і пів місяця. Потім тот Поляк признався, же втікализме од бавора. Поліця до того бавора зателефонувала і він по нас приїхав. Знову працувализме в того бавора. Але товди юж од баворив заберано люди до Франциі для копаня окопів і він нас там дав. І так ми нашлися аж під Парижом. Там нам юж навет істи не давали. Копализме окопи через два тижні. Єдной ночи надлетіли американьски самольоти і так бомбардували якби зо вшитких сторин нараз били перуни, вибух за вибухом. Повтікали вшитки Німці і робітники што копали окопи. Втічеме деси на захід, а ту несподівано затримує нас якисий мундурови, бо чув, же ми бесідували по польски. Довідувався, што ми заєдни і деси нас провадит. Провадив нас хибаль з кільометр. Коли зме ся затримали, то там било юж повно американьского війска. Почалися вивідувати, одкаль ми, где і штозме робили? А потім ся нас зьвідували, где хцеме іти? Я повів, же хцеме ту зостати, в американьскім війску. Скеровано нас до помаганя при кухні. Там билизме три місяці. Житя там било барз добре. Било то юж деси в стічні в року 1944 на 1945. Німецки війска ся окопали але американе помали пересувалися до переду. Через рику Рен переправилися на понтонах. І так з тим фронтом ішлизме цілий час. Мене приділено до шофера мурина. Я перший раз видів мурина. Він кус знав німецку мову а я знав дост добри і так зме бесідували. Його потім забило і приділено іншого, білого. Так з тима американами дошлизме аж до Берльіна. Билизме іщи в Маґдебурґу як нам повідали, же Руски війска юж зайняли Берлін. Як ми били юж в Берльіні, то там вшитко ся помішало - американе з русскима так, же через три дні панувало організацийно "безкоролівя". Потім цілу тоту нашу війскову єдностку вицофали до Франциі. Вернули нас до Льотарингіі, деси коло Люксембурга, где мализме юж кошари, для війска і для німецких невільників. Бив там такий довудца Поляк, што добри бесідував по английски. Він бив з армії ґенерала Мачка і товди утворено польский батальон вартовничий, в котрим кус цьвічили, а решту часу пильнувано розмаітих магазинив. Там приймовано вшитких Поляків - розбитків. Мализме умундурованя і таки коротки карабинки. Я їздив там джіпом. Житя там било добре. В тим часі почав єм думати, жеби найти в Аргентині мойого тату. В памяти мав єм адрес і єм написав. Няня нашли в Аргентині і йому повіли же його син пише. Тато одписав. Прийшов од нього лист, а мене одразу ся зьвідуют, чи хочу поїхати до Аргентини? Бив там в нас польский ксьондз, што тіж мав когоси в Аргентині і одразу гварит "єдзєми!" Він барз мя намавляв, жебизме їхали разом. Достав єм тіж лист з Завадки - з дому од мами. То било юж літо 1945 року. Они о виселенях мі нич не написали. Барз мі ся цло за родином, за домом, за риднима горами. По нашім батальоні ходили юж розмаіти аґітатори і намавляли вертати до Польщи. В батальоні неслися чутки, же будут хотіти нас перенести деси до Японії. Оповідано, же хто піде служити до Японії і буде там зо два роки, то буде міг вертати до Америки, бо достане юж обивательство. Інши оповідали, же там американців забивают. До Польщи записалося дост дуже люди. Товди і я записався на поворот до краю. В.М. Повіджте мі, яком дорогом ви верталися?

П.Т. Вертализме через Австрию, Прагу, а потім Цєшин. Ту била польска границя. Било юж літо 1946 року. До Коросна приїхав єм потягом, а моїх двох колегів поїхали аж під Жешів. З Кросна ішов єм піше. Але як ішов ем юж з Дуклі, то спіткав єм Грица Гоноса. Він ішов з мамом. Они мя не пізнали бо я бив в американьскім мундури.
19.03.2024
Погода в Україні
Погода в Україні
Погода в Україні
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Polyglot
Каталог веб ресурсів Тернопільщини Rambler's Top100 Громадсько-інформаційний ресурс Місто Монастириська Lemky.com Украинский
портАл Украина онлайн Ведическое Информационное Агентство Мидгард-ИНФО