Церква Успіння
Храм засновано: 1672 р.
Коментар: церква св.Миколи, заснована в 17 ст., дерев’яна, існує нині [СКДЦ, с. 48]. Мурована дзвіниця; в 1989 р. церкву ремонтували, закінчували шалювати новим тесом, а перед тим пересипали з додатком великої кількості нового дерева, бо старе геть струхлявіло [мої спостереження 1989 р.]. Церква є [КТр].
Успенская церковь, вторая половина XVII в. Перевезена из Карпат в 1672 г. В 1782 г. перестроена. Пристройки на южном фасаде бабинца и апсиды более позднего происхождения (XIX в). В плане состоит из квадратных нефа, апсиды и прямоугольного бабинца, ориентированного длинной стороной вдоль продольной оси сооружения. Каждый объем перекрыт сомкнутым срубным сводом на восьмерике, переход от четверика к которому осуществлен при помощи плоского дна. Верхи бабинца и апсиды скрыты снаружи декоративными ярусами срубов под двускатными крышами. Опасание проходит очень низко, крепится на кронштейнах. Бабинец и апсида, хотя и повышены снаружи декоративными четвериками, воспринимаются в соотношении объемов подчиненными нефу.
В интерьере пространство каждого сруба высотно раскрыто. Грани верхов укреплены сволоками, торцы которых выходят наружу. Бабинец открывается в неф низким прямоугольным вырезом.
Памятник является произведением подольской школы деревянной народной архитектуры. [ПГА, т. 4, с. 90]
Успенская церковь, вторая половина XVII в. Перевезена из Карпат в 1672 г. В 1782 г. перестроена. Пристройки на южном фасаде бабинца и апсиды более позднего происхождения (XIX в). В плане состоит из квадратных нефа, апсиды и прямоугольного бабинца, ориентированного длинной стороной вдоль продольной оси сооружения. Каждый объем перекрыт сомкнутым срубным сводом на восьмерике, переход от четверика к которому осуществлен при помощи плоского дна. Верхи бабинца и апсиды скрыты снаружи декоративными ярусами срубов под двускатными крышами. Опасание проходит очень низко, крепится на кронштейнах. Бабинец и апсида, хотя и повышены снаружи декоративными четвериками, воспринимаются в соотношении объемов подчиненными нефу.
В интерьере пространство каждого сруба высотно раскрыто. Грани верхов укреплены сволоками, торцы которых выходят наружу. Бабинец открывается в неф низким прямоугольным вырезом.
Памятник является произведением подольской школы деревянной народной архитектуры. [ПГА, т. 4, с. 90]
..............................................
День Ягільницької трагедії
1942, листопад:
Наказ Гестапо для управ тюрем у всій Галичині розстріляти всіх в’язнів, запідозрених у приналежності до українського підпілля, у тім числі й чортківських в’язнів. Наказ був відплатою за те, що напередодні у Львові під час перестрілки з українськими підпільними провідниками загинуло кілька гестапівців. Тоді в чортківській тюрмі було розстріляно 52 людини. Тіла помордованих Гестапо похоронило в спільній могилі біля містечка (нині – село) Ягольниці.
день 27 листопада 1942 року. Холодний дощовий ранок пізньої осені. День Ягільницької трагедії. За списком на подвір’я тюрми вивели 52 в’язнів тільки в білизні. Обезсилених тюрмою і тифом посадили в машини і вивезли на поле між Чортковом і Старою Ягільницею. Тут на приречених чекали вже викопані ями на колишньому Ехеrzier Рlatz, де колись «зіцерували» австрійських вояків...
Минули десятиліття. Волею Всевишнього завжди так буває, що гинуть не всі приречені. Хтось залишається, щоби «тайне стало явним». Вивезена в Освєнцим п. Лідія Біль вижила і повернулася, щоби не тільки розповісти про одну із найчисленніших трагедій, але й влаштувати поминальні і пошукові заходи. Віднайти могилу не вдалось. «Поки що не вдалось», — пише п. Андрій Базилінський, автор книжки «Нас постріляли німці в сорок другому...» і висловлює надію, що при застосуванні новітніх методів пошуку могилу вдасться відшукати. А поки що при дорозі на краю Ягільницького поля височить хрест з відповідним написом, що взиває до кожного, хто проходить, проїжджає, хоч короткою молитвою згадати героїв-мучеників Ягільницької трагедії. У числі в’язнів-коломиян був і священик о. Павло Витвицький. Перед розстрілом він встиг усіх висповідати і відпустити їм гріхи, сам же не мав перед ким висповідатися, розстріляний без сповіді.
«Знаючи їхню завзятість і жертовність у праці, — пише п. Біль, — не можу не повірити, що та ворожа куля знищила їх безслідно. Для героїв немає забуття. Через віки стелиться їм сонячна дорога до людських сердець. Скоріше, повірити можна і вірю, що кості наших героїв перемінилися у міцне коріння, котре глибоко вросло в залиту кров’ю землю, і росте там плід любові до нашої України, любові щирої, дуже потрібної наступним поколінням.
Вічна пам’ять борцям за волю України! ...За мужні душі, чисті душі молімось, люди, добрі люди!»
Минули десятиліття. Волею Всевишнього завжди так буває, що гинуть не всі приречені. Хтось залишається, щоби «тайне стало явним». Вивезена в Освєнцим п. Лідія Біль вижила і повернулася, щоби не тільки розповісти про одну із найчисленніших трагедій, але й влаштувати поминальні і пошукові заходи. Віднайти могилу не вдалось. «Поки що не вдалось», — пише п. Андрій Базилінський, автор книжки «Нас постріляли німці в сорок другому...» і висловлює надію, що при застосуванні новітніх методів пошуку могилу вдасться відшукати. А поки що при дорозі на краю Ягільницького поля височить хрест з відповідним написом, що взиває до кожного, хто проходить, проїжджає, хоч короткою молитвою згадати героїв-мучеників Ягільницької трагедії. У числі в’язнів-коломиян був і священик о. Павло Витвицький. Перед розстрілом він встиг усіх висповідати і відпустити їм гріхи, сам же не мав перед ким висповідатися, розстріляний без сповіді.
«Знаючи їхню завзятість і жертовність у праці, — пише п. Біль, — не можу не повірити, що та ворожа куля знищила їх безслідно. Для героїв немає забуття. Через віки стелиться їм сонячна дорога до людських сердець. Скоріше, повірити можна і вірю, що кості наших героїв перемінилися у міцне коріння, котре глибоко вросло в залиту кров’ю землю, і росте там плід любові до нашої України, любові щирої, дуже потрібної наступним поколінням.
Вічна пам’ять борцям за волю України! ...За мужні душі, чисті душі молімось, люди, добрі люди!»
