а Австриі, від льіва:
незнани, отец Катерини Ґалайди Ришко - Василь Ґалайда,
Гудак з Ропянки.




Они мешкали в Завадці, а моя мама била в Тильові. По дорозі оповідали мі, же на Завадку нападают банди. Люди бют і рабуют. Мойого брата на двори положили на столі, били його і поливали водом. Било то в наш Щедрий Вечер. Бив товди барз сильний мороз. Брат з той причини тяжко захворив на запаліня і вмер 1948 року в Шмлярах. Ґонос повідав мі, же в Завадці залишилося лем кілька наших родин, бо майже вшитки виіхали на схід до Росиі. Пришов ем до Завадки і виджу, же Сливка сіно косит. Підходжу до нього, а він в страху, же зас іде якіси мундурови і барз мі ся призерат. Нихто мя не міг познати, навет моя сестра. Вернув єм до мами в Тильові. Ту зараз треба било ся мельдувати на війсковій коменді в Барвінку.
Приходжу, а ту такий поручник Яворскі до мене з криком - "стуй на бачносьць". Я одповів, же я юж в війску не служу. А він "але маш мундур". "По цось ту пшиєхал?", а я на то, "бо мам ту в Тильові маму". На тим ся скінчило. Вернув єм до Тильови. В осени 1946 року якаси банда обступила Тильову і запалила пару хиж. Яки то били люде, то нихто незнав, бо бесідували по польски і по украінски. Сховализмеся на поді, а ту юж сусідня хижа ся запалила. Скочилизме з того поду до якісой ями, а ту юж хтоси лежит. Смотрю, а то мій брат. В тий ямі перечекализме до рана. На другий ден юж не било где мешкати. І товди зас пішлизме з мамом, братом і сестром до Завадки. Там мешкализме до червця 1947 року. В Завадці мешкали юж польски осадники в хижах, што родини з них виіхали на схід. Били тіж дівчини Польки, з котрима зме ся навет колеґували. Било то деси в маю. В селі била якиса маївка - така сільска потаньцивка. Пішлизме з тима дівчатми на тоту забаву. Ідемо в гору селом, а ту іде війско. Ґонос мі гварит - "знаш што, я мам в кишени кус дулярив", я му на то - "та ідме скоро до нас". Пришлизме та сховализмеся на стрих. Він зняв тот тлумачок і пхає деси під кички. Я мишлю собі - холера, та як спалят хижу то і тото пропаде, дуляри ся спалят. В хижи били мама. Лямпа ся юж сьвітила бо то било вечором. Через шпару виджу як до хижи входит війсковий поручник І до мами "ґдзє синове?" Мама по польски не знала і му повідат "не знам пане". Пороззерався по хижи і зауважив, же на клинку вісіло моє війскове убраня. Взяв тото убраня - мундур і вишов з хижи. Товди якоси ся тото утишило. Смотриме за нима, а они - вшитко тото війско пішло на Волю, где мали штаб.Але на другий ден рано війско оточило юж ціле село і почали арештувати мужчин. Забрали мене, Німчика, Семана Кирпана. Кобилька Василь, Ґалайду, так же назберали хибаль з десятох хлопів. Мали фурманки, та на кожду фурманку дали по єдним з нас арештуваних, а по боках ішло війско, бо хотіли людям - Полякам показати, же то они везут пойманих бандеровцув. Вивезли нас на Волю до їх штабу в школі. Там мене першого взяли до середини. Смотрю, а там сідит тот поручник што мі вчера забрав мундур. Він до мене з криком - "повєдз ілє бандеровцув там вчорой било?" А я на то гварю - "пан поручнік лєпєй вє, бо відзе, же пан поручнік муй мундур забрал" (Тот мій мундур вісів там на вішаку). А він до мене - "мільч смаркачу" і замірився мене вдарити, але ся встримал. Повів до адютанта - "випровадзіць го!". Виходиме, а хлопи ся збвідуют - "што ся стало?" Я ім оповів. Вишов адютант і крикнув - "вшисци до дому!" Тот поручник хибаль ся вистрашив, же я познав свій мундур. Приділили нам єдну фурманку, яков вернулизме домів. Довго ем думав над тим чого він ся мене зьвідував - іле там било бандеровцув? Виходит на то, же польскє війско, як іх самим било вигідно - раз війско удавало "бандеровцув" то зас на одміну, било реґулярним польским війском. Деси внет, бо на початк червця, знову війско обступило Тильову і заповіли, жеби до полудня ся спакувати, бо вшитких нас вивезут на захід. Зогнали люди на торговицю в Дуклі, а потім вивозили до потягу на стацю в Коросьні. Тим транспортом доіхализме до Любіня Леґніцкого.
В.М. Як стe находилися на заході?
П.Т. Там в Любіню то юж люде ся спотикали, на ринку, то єден од другого ся довідував где хто єст. Так находилизмеся в цілим повіті, бо на порушаня ся в границях повіту, не треба било жадного позволіня, але як дахто хотів перенестися з родином, то юж мусів ся мельдувати в Любіню. До Маломіц перенюс єм ся в 1949 році. В Маломіцах бив Руский колхоз. Они мали барз дуже землі і найлішпи доми. Як хотів ес заняти даяку хату, то найперше треба било справу "опити" з Рускима, бо польска адміністраця в Любіні в тих справах не мала нич до бесіди і права.

В.М. А як запознали сто ся зо женом?
П.Т. Моя жена єст з Тильови, але ми разом ходили до школи іщи в Завадці. Ходив єм з ньом де третьой і четвертей кляси. Перед війном в нас учительом бив Фучила. То бив наш чловек. Він бив майором з польской армії. З мойом женом він бив якисом дальшом родином. Тот научитель Фучила поїхав до Россиі разом з нашима людми. В часі війни то юж били в нас украінски научителе.
В.М. А коли приіхалисте до Маломіц, то там іщи били Німці?
П.Т. Так, били. Але незнам чи мали юж польскє обивательство. Били там юж осадники зо сходу. Они позаймували по Німцях найліпши ґаздівки. Німцям, як їх виселяно, не позволено ничого забрати, лем валізку до рук. Залишане цйле майно припадало осадникови польскому. По Німцях залишалися ґаздивки з худобов, свинями, лахами, меблями і машинами. Перед нашим приїздом ходили там розмаіти шабровники і дуже ружности повивозили до центральной Польщи. Оженив єм ся юж в Маломіцах дня 5 червня 1949 року. Весіля одбивалося в домі Швагли в Маломіцях. Товди били два весіля, бо женився Васенда з єднов сестром, а я з другом. Шлюб брализме в костелі в Любіню.
В.М. А як то ся стало, же вернулисте в гори?
П.Т. Так мене, як ті мою жену, барз тягло до своїх сторин. Мі за горами ся цло бо я барс наши гори люблю. Як єм робив в Любіню в фабриці фортепянив, то там робили таки "райди - туристични", прогульки де Шклярской Поремби в Судетах, то я старався все там поїхати, бо мя там до гір штоси тягло.


Miami Beach - 1997, від льіва:
Bolek Baraniecki, Андрий Гриненко,
Владек Максимович.



Але з фабрики фортепянив пішов єм робити урядником до Повітовой Ради Народовой /Староства/. В тий ПРН працював єм понад рик часу где заприязнив єм ся з пшеводничонцим той ПРН Плашковским. Він мене полюбив. До Польщи він рееміґрувал з Франциі, где мешкав в Парижу. Але іщи перше перед шлюбом хотів єм іти на офіцерску школу. Зложив єм поданя і може би мя прийняли, лем зашкодив мі в тих старанях з Уряду Безпеки неякий Бараняк за то, же в анкеті я не написав жем бив в американьскім війску, а тот Бараняк о тим знав і длятого мя не прийняли. Плашковски знав одкаль я походжу. Я його попросив о таке папіря, жебим міг назад вернути в гори. Він деси написав в тий справі, а мі дав таке потрибне позволіня. Поїхав єм сам. Хотів ем видіти як там товди било, а жена осталася на заході. Приїхав єм до єй сестри Гані, котра не била виселена, бо єй муж мав американьскє обивательство. Розознав єм як там єст і вернув назад на захід. Оповів єм жені і постановили зме там вернути. Било то іщи в 1954 році. Взяв єм роботу в Тильові в колхозі яко бриґадзіста. Робив ем поміри на приклад хто кілько скосив і облічав ем робочоднивки. Настав юж рик 1956. Пришло писмо з Повітовой Ради Народовой з Кросна, жеби дахто поїхав до Варшави на перший Украінський Зїзд. Люде вибрали мене на делегата. Але ту в Тиляві не барз любив мене комендант поліциі і гдекотри Поляки але я єм нич тим ся не переймував. Они хотіли в колхозі красти, робити сьвіндлі, а мене ся кус бояли бо я з нима в тим не тримав. Єдного разу так барз ляло, же вода через кички перетікала нам до хижи. Пішов єм на дах, жеби поправити. Впав єм з того даху і зламав в кістці ногу, тай наложили мі ґіпс. Мам тоту ногу в ґіпсі, а ту листонош приносит мі писмо з Повітовой Ради, же мам ся винести на захід одкаль єм пришов. Дали мі на то 2-години часу. Мій тато тіж бив в Тильові, бо вернув з Арґентини в 1949 році і ту йому нич не могли зробити. Так тато гварит, ідеме оба до Варшави. Пішлизме до Центрального Комітету Партії. Ввошли зме до якисого бюра і там оповіли пошто зме приїхали. Оповів ем вшитко о собі гдем робив і где роблю. Зараз казали мі тото описати. Вшитко єм описав. Приїхализме домів, а на другий ден приїхала якиса коміся з воєвудского Комітету з Жешова і Повітовой Ради з Кросна. Позьвідувалися люди в селі о мене і по двох днях пришов урядник з Повітовой Ради з Кросна і мене перепрашав, же то якяси помилка і же то непорозумліня. Од того часу дали мі спокій. Але за пару днів треба било їхати до Варшави на тот зїзд. Поїхав єм перше до Кросна, бо там збералися вшитки делегати. Зобрали нас і повідают - "ви сє нє буйцє і мувцє вшистком правдe". Потім до Жешова, а ту юж велика гостина. Давали істи і пити. Я сой кус підпив та ім гварю - "як то єст? Тераз даєцє єсьць і піць і кажецє Українe будоваць, а пшедтем білісьцє вшисткіх, же хцом будоваць Украiне?" А они мі одповіли - "чеба там забєраць ґлос і мувіць, же нам сє стала кшивда. То нє ми єстесьми вінні". Завезли нас до той Варшави. Што ся там діяло, то іщи до тепер трудно оповісти як люде ім там вшитко вигорнули за нашу кривду. Я там не заберал голосу, бо тилько било таких што хотілтся виповісти, же не старчило часу.
В.М. Я читав, же товди українці потрибували Лемків, жеби їх використати.
П.Т. Та Поляки юж тепер не уважат Лемків яко Лемків. По війні іщи яко Русине - Русіні, а потім юж яко бандеровци - украіньци. Юж тото заникло. Тепер юж приходят зо сходу, орґанізуют тоти "Ватри", юж єст вимїиа культуральна медже Польщом а Украіном.
В.М. Читав єм, же в 1958 році Лемко-Союз вислав до Польщи делегацю двох мужчин і єдну жінку яко делегацю Петра Гардого. Ходило о якису поміч. О збудуваия на Лемківщині двох сел і шпиталя для Лемків.
П.Т. Тота далеґаця може і била, але я о тим нe чув і тих справ не знам. Я лем чув в Америці, же оии там їздили, же ставляли справу, жеби наши люде могли вертати, але то не дало результатів бо то і клєр і Поляки хотіли винищити тот наш нарид і такий ціль дальше мают. То юж заникат і хибаль заникне.
В.М. Ви колисте виіхали до Америки?
П.Т. В 1964 році. 25 мая билизме юж на мiсци з цілом родином. Найперше до Монтреалю а потім до Америки. Плинулизме польским "Баторим"
В.М. Дорогу сами сто собі оплатили?
П.Т. Так, я сам оплатив. Мав єм в Тильові господарку. Вшитко єм випродав. Хижу єм зоставив. Там тепер в ній сідит сестри дівка. Продал єм поле і сплатив пожичку. Ґаздивку мав єм велику але не било кому мі помагати ани грошами, ани при ґаздуваню.
В.М. Верниймо до тих часив, коли заберано вас до Німец.
П.Т. З нашой родини визначили до Німец мойого брата, але він бив хвори на ногу і не міг поїхати. Потім мою сестру, бо я бив наймолодши. Поїхав єм до Кракова з том думком, же мя вернут домів, бо єм за молоди. Але де там. Заладували до вагонив і повезли аж до Встфаліі. Товди од нас поїхало 6-ро. То бив контингент наложени на село, кілько молодежи має вислати на примусови роботи. Жолтис визначав з котрих родин і хто має їхати. В Завадці било так, же з дому Німці забрали хлопа аж до Австриі. Він одтамаль втюк і пришов на піше домів. Товди шолтис замельдував, же тот вернув і він мусів ся укривати. Німці його вхопили і вислали до ляґрив. Вернув юж без здоровля і внет вмер. До Німец заберали зараз, як лем Німці до нас пришли. На початку гдекотри ішли навет охотничо і тоти приїжджали на урльоп, але не барз хотіли там вертати а навет ся укривали. Потім то юж бил накладани контингент на кажде село.
В.М. Чи в бавора тіж били Руски?
П.Т. Ніт, таких пленних там не било. Як Американе збомбардували фабрику што била не далеко од поля мойого бавора, то товди земля била змішана з желізом і Німці привезли до роботи прятати тото русских, але били то власовці што тримали з Гітлєром. Їх тримали на льотнисках при обслузі. Але они тіж стриляли до американских самольотив. Таке правдиве пленне війско то Німці тримали в ляґрах і іх брали до роботи під земльом. Потім до таких найгірших робіт то керували Італіянців, бо іх по одверненю ся од Німців трактувано гірше як руских. Они вмерали як мухи.
В.М. Хотівбим іщи знати, чи билисте на весілю моїх родичів?
П.Т. Знам, же ся женили в 1948 році - хибаль в Домброві Ґурни. На весілю єм не бив.
В.М. Чи зналисте Кухтив в Маломіцах?
П.Т. Знам їх од початку. Они з Королика, іхали в другім транспорті. В Маломіцах били Кроличане: Вислоцки і Кухта а также Петроньчак. Мешкали также роднни з Тильови, Завадки Риманівской і Гирови. З Завадки бив Челак а з Гирови Герейчаки. В Маломіцах при тих русских то наши люде также кус скористали. Там од них можна било достати і поле і з поля. Они мали барз дуже цибулі, то наши люде могли собі набрати кілко лем хотіли. Але все треба било мати водку.
В.М. В Маломіцах било льотниско, чисте тім ходили?
П.Т. Ходилизме там косити траву па сіно. Єдного разу як єм пішов там косити з татом то затримав нас вартовник - стой, ви куда!? Я му повідам, же траву косити бо старшина нам позволив, тай нас пустив, накосилизме повний віз як прилетів якіси лейтнант тай до нас - "а йоб вашу мать, што ви здес дєлаетє хто вам разрешил? Сейчас удерай бо вас растреляю. Удерай!" Мусілизме з том травом скоро з льотниска втікати. Они там мали якиси підземни бункри, подибни як в Ряшівці. Там цілий поізд міг віхати під землю. Німці маля там велики бази. З тима русскима мализме дуже втіхи, на приклад: мав я моторик, то они приходили і ся зьвідували - чи нада тєбя масло? Яке масло до мотора? - а то они так назбівали оливу. Оджеж пережилизме розмаіти трудни часи. Там до гір юж хибаль наши люде не вернут. Там осілися Поляки і они не будут хотіли наших люди там назад допустити. За наших часив то там бив порядок. Кожди кусок поля там бив загосподаровани - заорани, а того поля било мало то люде часто для побільшеня поля під управи - карчували кряки а часто также вирубували і ліс, виривали кориня для побільшиня управи. Тепер там вшитко заросло, йема юж ягід малин, черниц, боривок /яфир/, а навет гриби не роснут. Вшитко дико позарастало. Теперишня польска владза як тиж осадники не виказуют належного господарованя, а правовити власники той землі - насильно переселени бідуют в колхозах, позбавлени всяких прав до прадідивской землі. З нашой Лемківщини створено дику пустиню. Масово позникали села, хати церкви і хрести. Для маскуваня того варварства перед сьвітом, творится дичижняни лісови парки, терени полюваня на зьвірину для панив польских і чужих і з што кращих наших сіл - творится водни заливи. Лемківски виселенці і дальше сут позбавлени всяких прав до вшиткого свойого якє силом ім одобраного. До розрахунку чи до рекомпесад, Полаки не дают одповіди навет на скарги. Польска держава і єй адміністраця винятково строго пильнуют лем того, аби нацйонально переселени Лемки чи Українці, не мали можности повернутися на своє чи взагалі на Лемківщину. Тимчасом наши гори дальше дико зарастают, творится дика пустиня ліси втратили свою назву, бо вшитко вартісне дерево вирубано. Наш нарід ся розлетів по цілим сьвіті, єст розбити. Розбили нас і розшмарили. Также тоти што на Україні, также не мают можливости повернути, а навет одвиджати свої родинни могили.

В.М. А чи в вас били землі храбіого?
П.Т. Барз дуже землі мали греко-католицки попи. Они мали добри газдивки. В Завадці Риманівский греко-католицким ксєндзом бив Житяньски. Він мав так велику ґаздивку, же аж заздрист брала. А люде йому іщи зносили розмаітости в тим сьвіжи хліб - паски, а він вшитко приймував і тим кормив свині. Нарид бив утримувани в такім зацофаню. В Завадці Риманівский як змер таки бідни селянин, то його жені ксьондз казав продати корову, бо інакша погребу не одправит і го не поховат. То били страшни визисківаче.
В.М. Чи в вас тіж переходили на православіє?
П.Т. В нас, в Зазадці Риманівский не било православя. В Тельові било. Люде переходили бо ся бунтували. В Канаді тіж сут ніби таки сами попи, але не таки як тоти украінски, же лем давай, давай і все мало.


Тилява - 1958 р., від льіва
Катерина Ришко, Михал Кухта і
Тереса Швагла Пирень.



В.М. Чи Завадка Риманивска істніє яко село?
П.Т. Істніє. Там Поляки поставили собі хібаль зо 12 хат - тоти од Кросна бо тоти од Любатови то повтікали. Они били страшни дзяди. Робили по Лемках, а потім по нашім вигнаню то вшитко вишабрували, витяли ліси і вивезли. Ліси так оголотили з дерева же з той причини по нашім вигнаню то рики і потоки повисихали бо неє в них води.
Жаль мі наших гір, наших сторин, наших Карпат. Жаль мі, же так розбили наш нарид.
В.М. Дякую вам, же сте згодилися оповісти про своє житя і житя Лемків.

Розмова третя.

Я Владек Максимович, представлям мою розмову з шановном паньом Параском ПИРЕНЬ з роду ШВАГЛА, котра ту поділится з Вами читателі вспомніньом свойого пережиття.

В.М. Оповіджте мі дашто про своє житя, як сте ся називали з дому?
П.П. Я походжу з Тильови з роду Шваглів. Вродиламся в Тильові в 1926 році. Моя мама била з Завадки Риманівской, од Барнів. На схід переселилася лем братова.
В.М. Як то било коли Німці верталися зо сходу?
П.П. Там в нас било барз страшні. Били велики бої, а фронт стояв майже шіст місяців.
В.М. А як било в 1945 році?
П.П. Билизме товди в Тильові. Переходило русскє війско і хтоси зачав кричати: - "війна ся скінчила, війна ся скінчила." Памятам як надлетіли русски самольоти і почали сипати бомби. Мама гварят - "треба піти видоіти корови." Пішлизме з мойом сестром. Як перешлизме через ринок до стайні, то за нами влетіло до стайні 5-х Німців в чорних мундурах і в тий нашій стайни сховалися разом з нами. Жадной кривди нам незробили і внет втекли дальше в кєрунку границі. Коли зме вернули, люде урадили, жеби забрати худобу і што можна зо собом і скритиса в лісі. Сідили ми в тим лісі цілий ден. Коли в потребі постановилизме з ліса вийти, а в незнаний ближше ситуациі для безпеченьства ішли зме з білом плахтом, підишло до нас трьох русских вояків і питают нас - хто ми? Ми ім одповіли - же ми з того села а сховалися в лісі. Они нам повіли - втікайте одталь скоро бо ту наставлени катюши, то як зачнут стриляти то вас вшитких поубивают. Товди вшитки люде през гори пішли до Завадки, бо на Тильову били юж з катюш. По тий стрилянині катюшами на Яслискій дорозі лежало повно позабиваних Німців.
В.М. А як то ся стало, же сте ся записали їхати на схід?
П.П. Як юж ся тота війна скінчила, то вшитко било понищене. Приходили люде деси од Сянока до нас до русских і просили, же они мают вшитко знищене і спалене то - може бисте нас забрали там на схід? Наши люде як ся о тим довідали, то тіж гдекотри хотіли їхати. Мій тато тіж пішов в тий справі до русских, а они му повіли - маєш хату, маєш корову, то сід. Потім то юж зачалися записувати. З Тильови позаписувалися навет тоти богатши, але переважні што мали спалени хижи. Било то в марци 1945 року. Била товди страшна зима і біда але хто ся записав то юж поїхав. Пришла осін 1946 року і примусове висідланя на всхід. Зробили зобраня і вичитали нам назвиска родин котри мусят ви1хати на всхід. За дві години юж підставлено нам війскови фурманки, а вояки ходили по хижах з криком - "паковаць сє, паковаць!" Того што товди діялося, описати ся не даст. Моя мама заладувала на тот іх війскови віз зерно і штоси там більше, а решту почала пакувати на свій віз. Закля мама спостерегла, то тамтого воза війскового з нашим добром юж не било. Вшитко нам вкрали. Вигнали нас вшитких з домів і з тима возами стояли на дорозі і так тримали аж до ночи, а війско ходило і справджало, чи дахто ся не залишвів. Потім іхализме през польски села. Бив то юж вечер і тоти што нас конвоювали і повинни били охоронно пильнувати, то нас нападали. Заберали нам худобу, били нас і крали што хотіли. Так допровадили нас аж до Вороблика. В Вороблику тримали нас в провізоричних бараках. Три тижні в Вороблику чекализме на ваґони. Не било чим кормити худобу, то мій тато пішов до польской родини просити о поміч бо мализме также коня. Заміст помочи то тата так барз збили, же тато хвори перележав 4 тижні і немігся навет порушати. З того Вороблика мали нас вивезти на схід - бо товди юж примусово виганяли на схід. Моя тета Кавочканя пішли до знайомого Поляка в Мєйсцу Пястовим і попросила о поміч. Пришли і забрали нас до себе, до села Мєйсце Пястове. За кілька днів тамтих люди з Вороблика заладували до вагонив і повезли на схід, а ми осталися. Мама, тато і сестра пішли до Тильови. Там юж никого з наших люди не било, лем войско ся блукало. Як тато вернув до Тильови, то і інши наши люде почали приходити з укритя перед виселеньом. І заз било в Тильові трохи наших Лемків, але били юж і Поляки што заняли наши газдивки.Тоти што зостали, а дуже люди зостало, приступили до засипуваня пофронтових окопів і почали господарювати і так помали доходили до себе житьово.
В.М. То бив рик 1946. Вернулисте до Тильови і як било дальше?
П.П. В маю 1947 року пришли до нас з У.Б. /Ужонд Безпєченьства/ і замешкали в нашім домі. Ходили по селі. Никому нич не гварили, а вечером вертали до хижи. Мама деси довідалася, же списуют люди бо будут нас виселяти, та вечерьом гварят тому поручникови - "пане поручніку, чему пан нам ніц не повє? Мисьми сє довєдзєлі же бендзєцє людзі виганяць. Ми ніц нє завінілісьми." А він одповів: - "Пані Шваглова, ви ніц нє вінні, але там в ґурах єст Украінска Повстаньча Армія і ми стонд мусіми вас висєдліць на захуд, жеби ту нє било Украіньцув, тилько самі Полаци. Там кшивди вам нє бендзє. Порозсилами вас по польскіх віосках по єдней, двє родзінє. Вас юж Польком не зробіми, але ваше дзеці юж бендом Полякамі." І так ся стало. Посписували, приходили до війта Круля і там ся довідували яка то фамелия, яка родина. Гдекотри люде тому Крульови навет платили, жеби іх залишив. Мій тато якби заплатив, то тіж би нас лишили. Кого тот війт - Поляк, визначив, то того вигнали. Він тим рядив. Деси з кінцьом мая прийшло польскє війско, обступило село, зобрали люди в школі і повіли, же за дві години мусимо ся випровадити. Люде розишли ся домів. Видавалося нам, же для нас кінчится сьвіт. Як нас виганяли на захід, то юж било кус інакше. Тіж нас спакували, довезли до Коросна і там нас огородили дритами, але внет заладували на ваґони і повезли на захід.
В.М. З яких сел били там люде?
П.П. Били з Завадки Риманівской і Терсьцяни. Ришканя їхала з нами. Нас з повіту кросьнянского привезли до Любіня Леґніцкого. Били тіж з нами Кухти з Королика. Дивне, же села Поляни і Вільховец нихто не рушав. З Любіня нас розвозили по селах. Нас завезли до Поляка што мав фольварк і там в нього зме робили. Нам нич не помагали ани через дорогу, ани юж на заході, а за тоту роботу в фольварку давали нам кус муки і так ся жило. Потім якоси перенеслизмеся до Маломіц. Там мализме юж лекше.

Miami Beach FL - 1997, від льіва:
Параска Швагла Пирень,
Катерина Ґалайда Ришко і Анастазя Кавочка



В.М. Чи памятате як і хто вам поміг?
П.П. Так, там наши люде мали знайомости в тим русскім колхозі. Але як юж вивозили і русских то товди наши люде почали займувати ліпши доми. Троху нам в тим помагав шовтис Лясковски, а кус і сами русски і так зачализме ґаздувати.
В.М. Початкове ридко, але як ся наши люде познаходили..
П.П. ...бо спотикали ми ся в костелі, а потім в церкви. Там товди в церкви дяком бив Іван Крет родом з Мацини Великой. Костел тот бил по протестанцки, приділени нам пізнійше на церков. Я в Маломіцях не билам довго, бо як ємся видала в 1949 році, то внет зме виіхали.
В.М. Мужа Феця то хибаль зналисте іщи з дому?
П.П. Так, зналам го знала іщи зо школи в Завадці.
В.М. Де сто го нашли, або він вас?
П.П. Я мишлю, же як било весіля Петра Кирпанового. Я товди билам дружком і Марися Кавочкова. Мій дружба деси ся заподів чи посварив, та ем махнула на нього руком. А Фецьо Пирень тіж бив на тим весілю, взяв мя таньцувати і так змеся познали. Він мешкав в селі Кухарові - Шкляри. По тим весілю приїжджав до мене дост часто, но і дошло до весіля. Одбилося оно в хижи на Крижівці.
В.М. Повідаит люде, же било то барс красне лемківскє весіля таке як в горах і же цигане грали навет на басах. Же они били навет деси з Гирови чи так било?
П.П. Цигане грали на весілю як оддавалася моя сестра Марися, але то юж било деси в 1955 або навет 1956 році. Я на тим весілю не билам, бо билам юж в горах в Тиляві і юж малам мали діти.
В.М. Чи сестра Марися як вишла замуж то зараз виїхала до Америки?
П.П. Ніт. Найперше пішла до Щеціна, там одкаль він бив. Она поїхала юж з дітми але іщи на рік перед нами. А ми виїхали в 1954 році.
В.М. Тепер мі повіджте, чого сте вернулися назад домів в гори в 1954 році - чи ви хотіли, чи мусіли?
П.П. В Маломіцах не мализме свойой хати. Муж хотів вертати, хоц в Тильові тіж не мализме где мешкати. Але в Тильові малам сестру і як Фецьо вернув - бо перше сам поїхав, то юж єм знала, же затримамеся в сестри. Потім зме ся перенесли до такой хижи, што люде з ньой вийхали на Україну. Мешкав в ній перше Іван Гриненко, але він побудувався і пішов до новой, а ми до той старой. Як ми винеслися, то до Гані хати пришла зо заходу сестра Нацка, а ми юж зачали будувати собі нову хижу. Побудувализме І могли зме там мешкати, а ту пишут з Америки аби там їхати. Виробили нам папери, бо і тета Кавочканя тіж хотіла жебизме поїхали і так ся стало же поіхализме.
В.М. Чи з гір не виганяли вас назад на захід?
П.П, О виганяли, виганяли. Мализме рижни прикрости, бо Поляки не хотіли допустити аби наши люде верталися назад до гір. Робили розмаіти перешкоди
В.М. Чи з вашой родини дахто поїхав на схід?
П.П. З Тильови поїхали мойой тети кузине з сестром мойого тата.
В.М. Чи памятате коли помер ваш тато?
П.П. Тато помер в 1954 році. Мав 66 років. Він поїхав з нами в гори там помер і там єст поховани.
В.М. А коли померли мама?
П.П. Як добри памятам, то хибаль в 1983 році. Мама хворили на цукрицю.
В.М. Повіджте мі дашто про Кубу бо о тим Кубі хочу більше знати.
П.П. Тета Кавочка все повідали - а бодай го Бог благословив. Куба ходив по селах, робил шафлики, помагав дров нарубати і во вшиткім помагав.
В.М. А одкаль він бив? Повідают, же звався Куба Корец з Теодорівки?
П.П. Ні, він бив з польского села - Поляк. Бесідував по польски але на Русинах ся виховав.
В.М. Коли він помер?
П.П. Хибаль перед війном. То бив барз добри фаховец. Він преповідав, же "ту в ґурах такі час пшийдзє, цо косьцьоли сє спальом і же ту ніц нє бендзє." І таки час пришов, же нич неє - вшитко знищили.
В.М. Чи дашто знате о Любатові?
П.П. Ніт, нич не знам, бо ми били дост далеко.
В.М. Што памятате іщи з Маломіц?
П.П. Памятам як ся женила Ганя Ткачова, бо билизме на весілю. Потім то юж виїхализме до гір.
В.М. Чи билисте даколи в Лемко - Парку?
П.П. О так, билам там кілька раз. Барз ся мі там подабало, та і своїх люди там спотикалам дуже. То било товди як билизме ту в Америці. Потім з Канади то ридко зме приїжджали
В.М. Там в Лемко - Парку ходив таки стари чловек з таком гірском ризбленом палицьом, чи може знате як він ся називав?
П.П. Не знам. Спотикалам там Завійских, Рудавских. Знам Гереньчаків, бо як він свій гавз ремонтував, то кус зме помагали зо сестром порядкувати по ремонті. Я чула, же тот Лемко - Парк ся розлітує, а то дуже шкода.
В.М. Я хочу вам гарді подякувати за то же хотілисте оповістн о своїм житю. Дякую вам.

Гнес єст 16 люти 1997 рик. О вспомніня зо свойого житя, я Владек Максимович попросив ем также мою маму Марию МАКСИМОВИЧ з дому Гранична, [померла 30 липня, 1998 року] бо то тіж єст кусок людзкой долі , але одночасно кусок тяжкой лемківской гісториі. Прошу, послухайте.

Розмова четверта.

Оповідат Мария ГРАНИЧНА по мужу МАКСИМОВИЧ.

В.М. Мамо, повіджте мі о собі: где сто ся вродили, в котрим році і о своїм житю?
М.М. Я вродилася в 1931 році в селі Гирова, в родині Граничних.
В.М. З вашом метриком били якиси трудности так, же аж мусілисте свою дату народжиня потверджати сьвідками, чого?
М.М. Як пришов фронт, то наше село, Гирова, било ціле спалене. І церков православна тіж била спалена. В нашім селі Гирові били дві церкви. Давнійше - як всяди, били церкви лем греко-католицки звани униятскима, а потім поставили церков православну. Як я вродилася, то мене юж хрестили в церкви православний, бо люде попереписувалися на православію. Переписалося майже ціле село. Непереписаних залишилося лем пару родин в горишній части села. В уніятский церкви бил таки велики образ Матери Божой і ту люде приходили на одпуст, бо повідали, же ту обявилася Мати Божа.
В.М. Тот одпуст одбивался хибаль раз в році і там люде ішли?
М.М. Люде ішли і до той і до другой, бо то било близко.
В.М. А під возваньом яких сьвятих православна церков ся називала?
М.М. Того я не знам. Знам, же била і плебанія бо як повідали, то наши родиче дали ім землю під тоту плебанію. В селі било двох сьвященників. Тоти православни то перед своїм висьвяченьом моглися женити, оджеж мали свої родини і діти.
В.М. Чи унияцка церков тіж мала плебанію?
М.М. Не лем плебанію, бо унятска церков мала барз дуже землі, по єдний і по другій стороні села. То била найліпша земля в селі. Унияцкий ксьондз мав корови, коні і інше. Мав кухарки і слугів, што му робили на тим поли. Як дахто мав женитися - як люде оповідали, то мусів іти тому греко-католицкому ксендзу рубати дирва, ризати січку і інши роботи робити. А то вшитко іщи перед шлюбом і перед запозідами шлубниа, а также як іщи заповіди. Заповіди шлюбни в церквах оголошано през три неділі - заповід перша, друга і третя. За каждом заповідьом ксьондз визначав женюхови іншу нову роботу.
В.М. Я чув, же тих униятских ксендзив люде не любили головно за то, же они барз з люди здерали.
М.М. З оповіданя знаю, же тоти ксєнжа брали од люди за вшитко, а за погриб /похорон/ навет остатню корову. Головно зато в нас так назад переходили люде на православія, бо тоти ксєнжа православни за послугу повідали - "дай тилько, на кілько тебе стати."
В.М. Знам, же зосталисте сиротом. Чи дашто памятате з похорону свойой мами?
М.М. Тяжко мі буде о тим оповідати. Мама мі вмерла як єм мала 7 років. Поховав Іх сьзященник православни. В Гирові бил єден цментір. Побільшили його - додало землі і тоти православни люде били ховани на тим новім цминтарним місци.
В.М. Хтоси з нешой родини єст поховани коло церкви, не памятате хто?
М.М. Памятам. То била мойой братовой мама. Називалася Ораз Ксеня. То било в війну підчас фронту, не било товди навет труни лем так єй поховали без труни. Она походила з сусіднього села, зо Мшани. Била оддана за чловека з Гирови. Потім як єй муж помер, то оддалася за Ораза Микиту і з ним мала 4-ро діти - двох синив і дві дівчини. Найстарша дівка єст женом мойого брата Ваня.
В.М. А як то било іщи в Гирові, чи ваш найстарший брат провадив господарство?
М.М. Моя мама залишилася вдовом. Мала 5-ро діти: Штефан, Анця, Ваньо, Павел і я. Она вшитки тоти діти разом ховала. Потім пришов час, же Штефан ся оженив, а в селі перепроваджено комасацю ґрунтив і дали людям поле в едним місци. Товди дуже люди перенеслося на кольонію там, где достали поле і там ся будували. Мама дали Штефайови війно а также дали му добру землю, бо повідали, же давно тому там били ґрунти храбйого, од котрого Гранични подібно тоту землю собі купив. Тота земля називалася Делівка. Ми мали юж нову хату а в ній мализме красни креденс і шафи. То юж не била курна хижа, а лем новочесна хата.
В.М. Чи памятате як називалися інши землі так як Делівка?
М.М. Так, памятам. Коли пришла комасаця, то ми мали до того часу землю в 3-ох місьцях: пазивалися Рокитини /там побудувався Штефан - потім ся там звало до Вигона/, Маґура і Мочивиска. До Маґури називали в сторону од Дуклі, а Мочивиска в сторону Мисцови. Од половини села там юж била дорога до Мисцови. Обі церкви стояли на середині села.
В.М. Чи ваш тато помер перше од мами?
М.М. Я не дуже памятам бо єм била мала. Знам, же тато хворив. Ходила єм з мамо до ліса зберати ягоди і татови приносилам.
В.М. Чи ваш тато тіж бил в Америці?
М.М. Хибаль бил. Але як мама померла, то товди юж били на своїм Штефан і Анця. Лишився Ваньо, Павльо і я. По смерти мами Ваньо внет оженився до Ораза і залишилизмеся лем во двоє з Павльом. Мализме дост велику ґаздивку і великий сад.
В.М. Повіджте іщи дашто о Гировянах, где хто в селі мешкал по ліві і по праві сторони села.
М.М. Наша хижа мала нумер 2. Наш сусід називався Іван Соха. Третя хижа то ся гварило до Гука Штефана. Дуже било таких назвиск што інакше ся незивали, а інакше іх прозивали, на приклад називався Пихач(?), а звалн до писарки, Навроцки, а називали до павроцика. Він там мешкат до топер, як люде приходят навет з Америки то він отворят церков бо ма ключ. Він там міг залишитися, бо як по війні повернул з Німец, то оженився з Польком і зато його не виганяли.
В.М. Дальши назвиска. А где мешкали Герейчаки?
М.М. Герейчаки мешкали праві на другім кінци села. Моя сестра ся видала - як го називаи - до Сидора, а він називався Ораз.
В.М. Ваньо як ся женил, то било юж за Німців?
М.М. Так. Били юж пімці але фронту іщи не било. Як мама померла то брат Павльо пішов на службу до Мшани до Париляка. То била для нас якиса далека родина, бо Парилякову ми назизали бабцьом. Як тота бабця вмерла, то Павльо пришов домів з той служби по року часу, бо достав перепуклину з тяжкого двиганя а бив молоди. По бабці Павльо достав і приніс перину. На тоту перепуклину лежав в Дукли в шпиталю. Потім іщи кілька раз брали го до Дуклі на баданя. Юж товди Німці заберали нашу молодіж на примусови роботи і його тиж хотіли взяти. Хибаль з пят раз го заберали, але все го вертали. Потім як кус виздоровів, то як го взяли, то не вернув аж по війні. В 1950 році пішов з Австриі до Англіі, а в 1964 році приїхав до нас до Маломіц, але юж з Америки где мешкат од 1960 року.
В.М. Яко повна сирота бо без тата і мами, понадто молода бо неповнолітня, ви также били змушени іти на службу до люди аби утриматися при житю. Коли пішлисте на сліжбу, до кого і што сте там мусіли робити?
М.М. Я била в дома при Ваню аж до самого фронту. Они діти не мали бо чогоси їм вмерали. Я їм помагалам то корови пасти, то на поли робити. Як надишов фронт, то пішла єм з худобом до Рокитин. Одтамаль юж николи до хижи єм не вернула, бо кулі падали, хижи горили і де хто міг то втікав. Пішлизме до Штефана до його хати на кольонію в сторону Дуклі. Інши люде втікали в другу сторону до Мисцови, крилися по лісах. В берегах робили діри, стинали ялиці і там ховалися разом з худобом і з тим, што зо собом взяли. То юж била осін, бо знам, же копализме бандурки. Як перестали стриляти то ходила русска розвідка і смотрила за Німцями где ся сховали. А потім зас бомбардували. Як ся кус утихло, то зме вернули до Штефана з коровами і заперлизме їх в стайни. Люди било всяди повно, бо вшитки зо села ховалися ближше ліса. Надлетів самольот і почав бомбардувати. Як юж бомби падали, то гвошла єм до такой діри коло пеца што там ся дирва ховало, а бомба в тим часі впала на хижу і она зачала горити. Штефан в тим часі бив в стайни з худобом і як ся хижа запалила, то вилетів зо стайні і зачав кричати - "втікайте бо горит". Люде oтворили двери і ледво повтікали до потока сховатися, а худоба згорила - впеклася. Як юж хижа згорила, то заз зме повтікали до тих зроблених бункрив. Одтамаль юж не било где піти. Ваньова жена мала тету в Завадці. То била Барна Параска. Била юж осін і зближалася зима. Не било што істи. І товди люде почали ходити до русских, жеби зпід того фронту дагде люди забрали, навет до Росиі. Осіньом копализме людьом бандури за што пяте відро. Привезлизме до Мадараша і так пережилизме зиму. Як пришов фронт в гори, то зо Мшаной на Гирову і околиці стриляли катюшами. Они так вшитко збили, же по ялицях з лісах лем пняки зостали. Не могли Німців одталь вигнати бо Німец ся так міцно усадив там в Мисцові, же вишов аж товди як го русски деси окружили. Медже Гировом а Мисцовом єст велика гора звана Гиривском. В тий горі як Німці ся окопали то далеко вшитко виділи якби з даху. Ту русски і словаки страшні падали. Я сама наочно виділа як єден по другім падав, то ся юж так бояли, же сами до себе стриляли аби не іти на фронт, або через хліб до себе стриляли. Бив в хижи польови шпиталь і лічили ранних. Там розпознавали чи куля зранила го з блиска чи з далека. Чи він сам до себе не стрилив. Як розпознали, же з близка, то того вояка сами застрилили. Люде повтікали з під фронту до Яблониці, до Вороблика. Руски якоси дали транспорт і люде ся заладували на ваґони. То била ціла Гирова, а може і інши села. Била пізна осін 1944 року. Везли нас так, же што кус то потяг ся затримував і до Дніпропетровска їхали ми аж три тижні. Люде голодували. В Дніпропетровску одставили нас на стацню і товди приходили начальники з колхозу і брали по дві - три родини до роботи в колхозі.
Я била з Вньом бо зо Штефалом підчас фронту ми ся деси потратили. Ваньо достав роботу деси в степі. До роботи вій виходив рано а вертав вечором. Братова робила в огороді бо там мали дуже садив, то там робило дуже люди. Мешкализе в колхозні хаті при котри бил садочок. Я в тим дітячім садочку робила - ко