В.М. В кого сте служили?
М.М. Тот мій ґазда називался Клятка. Мав двоє діти - сина і дівку, жену і маму.
В.М. Што мусілисте там робити?
М.М. Послам на мотузі 3 корови, мав коня, свині, робилам з поли. Треба било і коня випрягти, напоїти. Мала єм товди 15 років. Робилам там цілий рик. Било барз тяжко. Там бив іщи Петро Гарайда і Гринько Нацка з Гирови. Пришла єм потім домів. Што я ту буду робила? Ходилам з Ганьом Герейчаковом на мох. Наносилизме моху на поляну, сушили, а потім просили Поляка, жеби нам тото привюз. Ходилизме по селах і тот мох продавали, бо він надавався до шпар в деревяних домах. Пришов зас Клятки син, жебим знову пішла там служити. Мусіла єм піти, бо інакше не вижию. Не памятам як єм била там довго, бо потим наших люди зас виганяли - товди юж на захід. Але било то деси при кінци мая. Грабалам загороду жеби ліпше трава росла, смотрю, а іде міліцянт. Пришов і повідат - "твуй брат єст в Кросьнє і хце, жебись до неґо пшиєхала, бо людзє ядом на захуд і нєхце це ту зоставіць". Не забрав мя одразу. Пішла ем на стацю до Єдліча, а од тамаль до Кросна. Нашла єм брата на стациі, коли наших люди юж ладували до вагонив. Били то ваґони крити з дахом.
В.М. Малисте може даяку корову, коня?
М.М. Нич ми не мали, нич ми не везли, бо ми з Росиі вернули з голима руками. Знами їхали вшитки тоти люде, што потім били в Маломіцах. Били то люде з розмаітих сіл, бо тих Руснаків юж не било так дуже, то зобрали їх до Дуклі, а потім пхали до Кросна на стацю бо в Дукли стациі не било. З нами їхав тіж Волошин. А гдекотрих з Барвінка повезли аж до Щеціна. На заході споткализме люди з Завадки, з Мисцови порозшмарюваних по селах по єдни або дві родини. В Любіню наш транспорт поставили на бочницю і там приходили солтиси і виберали з транспорту по єдни або дві родини. Нас взяли де Домброви Ґурной, Кирпанив деси до Сєдлєц, когоси до Осєка. Нам дали хижу таку руїну. Потім як вигнали Німців, а дали їм взяти лем тото што до валізки, то ми пішли до іншой хати, але тіж била она така - биле яка. Ходилизме до роботи до ґаздив Поляків. Ми робили в такого Мачуґи. Робилизме на поли вшитки роботи при жнивах, молочиню, бураках. Потім пішлизме з братовом до роботи в П.Ґ.Р-и /Паньствозе Ґосподарство Рольне/ і там зме робили при бураках. Потім Ваньо купив маленьке теля і з нього виросла корова. Ходилизме молотити зерно і так кус того зерна зме зашпарували, хоц свойой землі зме не мали.


Почаїв - 1993: Іван Андриєвич [1917-1995], Іван Федорович і Владек Іванович [Максимовиче]



В.М. Чи уйко Ваньо мав даяки папери, документи, як вас виганяли?
М.М. Як нас виганяли то давали такий папір, где вшитко списали: кілько вас єст, ци маш землю, корови, коні, ґаздизку і хто з родини поїхав до Росиі. Мій брат Штефан юж бив в Росиі і сестра била в Росиі. На заході гдекотрим нашим людям давали даяку хату за тото, што залишили в горах. Мойому брату Ваньови дали в Домброві Ґурні хату ніби за тото, што залишив в горах. Хто не мал свойой хати в горах то ту тіж йому не дали, а за хижу яку достав то мусіл сплачати. Потім мализме юж в Домброві ґаздівку, але била то така біда. Брат пішов до Осєка і там купив собі ґаздивку приватні од польского осадника.
В.М. Повіджте як приіжджалисте до Маломіц до Кухти, чи ровером?
М.М. Приіжджалам до Герейчака Андрия, бо там били нанашко /отец хресни/, дідо і баба.
В.М. Коли сте вишли за муж.
М.М. В паздернику 1948 року. Мужа зналам коротко. Билам на службі в лісничого в Домброві Ґурни. Він мав корову і треба било ей пасти, доіти і істи варити. Але пришло же мусів перенестися до Рудной бо там го призначили. Дали вози, заладували і перевезли де Рудной. Я тіж пішлам дальше там служити. Він оженився з дівчином з центральной Польщи. Я з Рудной іздилам до Любіна, а з Любіна до Маломіц било лем 2 кільометри. Там зме ся спотикали з дівчатми Герейчаків.

Lubin Legnicki - 1950: Іван і Мария Максимович з першом дітином - Владек.





Кухта Михав з Маламіц знав ся з пришлим моїм мужом іщи од давна. Твій тато юж не мав никого в горах і затримався в Кракові. Там робив в якіси фабриці. Робив тіж ризби і тото собі продавав. Як ся прописали з Кухтом, то тато приїхав до Маломіц видіти, як ту люде жиют. Затримався в Вислоцкого, бо і Кухта і Вислоцки били з Кролика. Ми били на ринку, а Вислоцка гварит - "о, попач ілє ту дзевчонт, може бись сє оженів?" А він одповів - "о, тота одна мі ся подабат." За кілька днів як верталам з роботи в Домброві то виджу перед нашим домом два ровери. Оказалося, же твій тато юж од Кухти не вернув до Кракова, лем пішов до роботи до фірми "Одбудова" в Льубіні. Я гварю братови же я не піду домів бо ішлам з поля боса і брудна. Пішлам до сусіда Мачуґи і аж потім домів. Братова повіла, же то бив наш чловек. Потім іщи приїжджав і повів, же ся хоче оженити. Я не била іщи до того готова бо билам іщи молодом дівчином а до того не малам родичів, не било кому покерувати і ничого єм для себе не мала. Але зме ся поженили.
В.М. Чи било яке весіля?
М.М. Весіля зме не робили, бо не мализме ани гроши ани ннчого. Так люде поскладалися і била така не велика гостина. Било то в Домброві Ґурни. Тато мав в Маломіцях кус знайомих, та іх попросив. За дружбу бил Петро Кобилка а за дружку Марися Кухтова, тепер Бобер. Вуйцьо, тот з Тильови, привюз іх на возі з Маломіц. Шлюб брализме в Домброві в костелі. Тато робив на Одбудові з Юрковским Антком з Тильови. Перенеслизмеся до Любіна до хати, где не било ани пеца, ани мебля. Не мализме ани горця, ани миски. Потім нашлизме мешканя на улиці Ґлембока і там зме мешкали. Так зачинализме наше житя.
В.М. Я вродився з вересни 1949 року, а Ганя в 1953. Чи то било в Любіню чи в Маломіцах?
М.М. Обоє вродилистеся в Любіню, в тим маленькім шпитали.
В.М. З Любіна сте ся перенесли до Маломіц?
М.М. Тато потім юж ме робив з Одбудові, лем пішол до роботи до фабрики Фортепянив в Любіню. Там довідалися, же тато то жезьбяж і взяли го робити головки до рижних інструментив. До Маломіц перепеслизмеся в 1949 році до Кірпанки. Тато робив а П.Ґ.Р.-и в Меломіцах, бив там стельмахом. Памятам же тато зробив для кєровника цілу нову брічку. Але він глядав місьця для себе, для свойого фаху в котрим бив барз добри - хотів ризбити. Пішол деси до Вроцлавя ци до Варшазиі до "Продімексу", бо хотів ризбити і продавати. Як там пришов і показав кілька штук свойой ризби, то зараз ся його зьвідали яку скінчил школу? А він в тим фаху ризбярскіи формальной школи не мав. Притим зараз ся го вивідували одкаль вій походит? І хибаль тото головно затяжило - його нацйональве походжиня, же го до того інтересу не прийняли. Потім сам деси ся порозуміл і приходили писма з замавляньом кілько має зробити тих ризбених тереликів, палиц і інших виробів - кажди мав свою назву. Тато робив різби, я чистила і він тото висилав также до Америки і мализме заплату. То била трудна робота бо треба било острим паперьом чистити і барз пальці боліли.
В.М. Чи то било в Осеку?
М.М. Так, в Осєку. Приходили помагати і Герейчакова Ганка і інши але притим не барз хотіли робити, бо то била трудна робота.


Pennsylvania - 1976: від ліва, братя Іван і Павло Гранични.





В.М. Я мамо памятам же як ходив єм до школи до Любіна (1960?), то мешкализме в Осеку.
М.М. Так, але ми там довго не мешкали. Пришов до нас Федош і повіл же Пільіхіевіч продає свою хату, а ми не мали гроши, жеби єй купити. Мали зме єдно паця /свиню/. Тато пішов і якоси ся добесідував так, же продали зме тоту свиню і дали на тоту хату задаток. Але Пільіхіевіч оголосив, же продає і товди било юж веце купців і давали вижшу ціну як била згоджена з татом. Тато йому товди повіл як дахто тобі дає вижшу ціну, то я ти дам таку саму, але повідж правду. Не памятам юж о яку суму гроши ходило. То било в осени 1960 року. До того дому било 4 гектари поля. Поле тото зме обсіяли так, же робилизме на поли і при ризбі. О тим часі наши люде в Америці понаходили своїх ту на заході в Польщи, а гдекотри юж зачали виїжджати до Америки. В 1939 році на виізд записалися Кухти і Бобриха (Марися Кухта), хоц Бобриха виіхала скорше од Кухтив. Марися Кухтова - дівка Михала, поіхала сама і Василь сам - кожде осибно. А потім Ваньо, Ірка, тато і мама. Хтоси твому татови гварив, жеби ся тіж до Америки записав. А тато му повіл же він там не ма жадной родини. Тато споткал ся на дорозі зо Стефаном Пилипом, бо Пилип працувал в Повітовім Заряді Публичних Дориг. Бил там повітовим дроґоміщом. Надзорювал і керувал роботами. Пилип тіж гварил, жеби ся тато записал. А внет довідализмеся, же уйко Павел - мій брат пішов до Анґлиі і там бив кілька років, а потім писав до дальшой родини в Пенсильваніі, жеби го взяла до Америки, бо знал, же дома в горах юж не ма никого. Виїхав там, дакус поробив але сталой роботи тиж не мал. Потім Сикоряк з Бруклина взял го до роботи на Лол Стріті. Там достал роботу і там робил аж до пенсиі. Тато ся зареєстрував. Потім як Бобриха їхала до Америки, то я єй дала адрес до уйка Павля. Она наш адрес йому переказала і так зме ся порозуміли. Ми написали чи би нас не взяв до Америки, чи би нам не вислав папери. Уйко хотіл приїхати до Польщи і видіти як ми жиєме і што маме. І приїхав. То било в 1964 році, на 4 місяці перед нашим одіздом на м/с "Стефан Батори" до Монтреалю. Приїхав і гварит: ґаздивку мате, діти мате, то не єст вам зьлі. А ми чогоси хотіли їхати до Америки. Гварив, же якбизме їхали то жебизме хату не продавали, бо якби треба било ся вернути, то жеби било где. Але ми хату мусіли продати, бо подорож хотіли зме оплатити польскима грошами. Боялизмеся дакого пустити до хати, бо і потім міг би нас не пустити якби треба било вернути. Од уйка Пазля пришов лист, же вироблят нам запрошиня і інши папери. Як тато всял тот лист до рук, то так ся вистрашив - як гварив, же аж му волося на голові стояли. Хоц то наразі бил лем лист. Повілизме же хату продавати юж не будеме. Хотів єй купити Федак. Він мал в Америці брата і написал до нього чи би му не поміг. Брат ся згодив і обіцял заплатити нам в Америці, як ми там доїхаме. Мало то бити 1,000 долярив. Подорож "Баторим" оплатилизие своіма грошами яки мализме з ризбярства. Юж в Америці його брат приїхав до нас з Чікаґо і нам зиплатил - виписал чек на тоти гроши і іщи якіси процент нам додав і било того понад тисяч доляив.
В.М. Тепер мамо вернемеся іщи до Гирови. Оповіджте мі о своїй мамі - одкаль походили і з якого села?
М.М. Моя мама вродилася в Гирові. Мама била од Лаца. То била така велика родина Лацив. Вшитки пішли на схід. Они мешкали в горишнім кінци села. Бабця походила з Мшани. Моя мама називалася Пелягія Лац і вишла за муж за Теодора Граничного і називалася юж Гранична. Одкаль походив дідо то я не знам. Памятам як спотикалася родина при церкви, то Гировяне все запрашали родину з інших сіл до себе на обід. Тота православна церков згорила і згорили вшитки метрики та і моя. Тепер старши люде пишут до Гирови бо там мешкат єден мисцовян і він іде до Коросна і їм тоти метрики винайдує.
В.М. Повіджте мі іщи хто з ваших братив і сестер жиє, а хто помер?
М.М. На Україні померла сестра Ганя - незнам в котрим році. Помер брат Штефан і брат Ваньо з Осєка. Брат Штефан мав дві дівки А кілько ся му іщи вродило на сході то не знам. Сестра Ганя як їхали до Росиі то мала дві дочки. Била оддана за Павля Ораза з Гирови. Єй дівки то Марися і Євка. Они били деси далеко на Україні за Днепропетровском, а потім вшитки втікали ближше домів, ближше Польщи і затрималися в Самбори. Як вертали з Украіни, то ішли дорогом а не потягом. Він провадив корову. Не знати як ся стало, же го подибно переїхало авто. Але там так било, же і за козу могли тя забити. По його смерти вродився їм іщи хлопец.




Washington DC, 1985р. Мария Максимович з внучком, Соня Максимович.

В.М. Вас било пятеро, чи так?
М.М. Тик Штефан, Ганя, Ванйо, Павел і Марися. Штефан бил найстарши а я наймолодша. Так нас по сьвіті розогнали, же єдни сут поховани на українскі земли на сході, други на землях понімецких в Польщи, я нашлася ту аж в Америці. Лем мої предки зостали в наших горах, в свої земли.

Розмова пята.

Я Владек Максимович хотів бим з вами побесідувати про стари часи. Што памятате - оповіджте мі. Того року буде вам 90 років, чи так? Люде в вашим віку дуже добри памятают як іщи сами били маленьки.
Оповідат - гідна пошани Анастазия КАВОЧКА.


В.М. Кілько сте мали років як сте вишли за муж?
К.A. Дякую, жес пришов. Того року - 26 липця 1997 буду мала 90 років. Вродиламся в 1907 році.
В.М. Где сте ся вродили?
К.A. В Завадці Риманивскі.
В.М. А ваш муж тіж бил з того села?
К.A. Так, Кавочка. Як виходилам за муж, то малам 17 років. Било то в 1924 році. Мій муж в 1929 році поіхал до Канади. За дорогу платили зме сами. Хто не мал гроши, то пожичал од жида. Я для мужа пожичила 300 долярив. Як він поїхав до той Канади а потім нашовся з Америці, то юж ся нич не одозвал. Його мама поїхала до Канади в 1949 році з заходу. Мешкала в Маломіцах. Його мама старалася о мене, жеби мя стягнути. І його брат тіж мешкав в Америці в Новим Иорку. І так до Нового Йорку стягнув мя його брат. Він бив для нас барз добри. Мої дівки ся поженили юж в Америці. З Маломіц найперше поїхала Ольґа до Канади, а потім я з Марисьом до Америки.

В.М. Повіджте мі як било в Завадці перед війном?
К.А. Памятам, же в 1923 році згорила нам хижа. Хтоси підпалив і згорило вшитко: - хижа, стодола, шпіхлір. Хижа била збудувана з дерева і крита кичками. Я товди мала 15 років. Знам же пожичали гроши на одбудову хижи.

Miami Beach FL - 1997:
Анастазия КАВОЧКА

В.М. Оповіджте як било коли пришли Німці? Што змінилося на ліпше, гірше?
К.А. Не заповідалося добри бо вшитко заберали. Почали зараз заберати молодіж до Німец на примусови роботи. Мене не взяли бо я мусіла давати континґент, але кого вхопили то зараз вивозили. Найгірше било як єм пішла до млина. Верталам на возі през Дуклю. Везлам на возі дуже муки, а то било вечором по 9-й годині. То юж била година поліцийна і не вільно било ходити. Затримали мя і завезли до арешту в Дукли. Я мало не здурию. Не зналам где коні, віз і мука. Діти дома, мама хвора. А за тоту муку то мя можут розстриляти. Мали мя юж забрати до Осьвєнцімя. Привезли з Ясюнки якіси жінки і юж в тим арешті било нас веце. Рано як до молочарні привозили молоко, то зачалам барз кричати до тих, што привезли молоко - то били наши люде. Просилам жеби пішли і якоси повідомили, же мене заарештували. З тим молоком то бив мій кум Париляк. Він дав знати і якоси там урадили так, же треба запросити того йімця з Дуклі. А бив тіж таки поліцянт украінец. Они оба пришли до нашой хижи. А юж ся кус на них пририхтували так, же поставили ім закуску і дуже згоривки. Товди почали му той водки доливати, же аж го так спили што нич не памятав. Товди його руком написали писмо по німецки, бо бив там тіж кєровник молочарні што знав по німецки. То бив украінец і служив тіж яко тлумач. Підписали тото писмо руком того Німця, бо він бив юж так пяни, же нич не памятав. В тим письмі било написане, же мают мя з арешту звільнити. Хтоси пішов скоро з тим писмом і мене пустили. До Тиляви якосим дішла без кони, воза і муки. Сусідка принесла кус муки, друга капусту і так далам дітом істи аби мі не повмерали з голоду. Але било то юж літо. Пішлизме на поле, навиберализме кус жита, дома висушили, стовкли і змололи в млиньци бо хтоси іщи таки млинец мав сховани і ж не билизие голодни. За Німця била страшна біда. Вшитко заберано, худобу, пацята на контингент треба било давати навет яйця, масло і молоко. Але на осін в 1944 року пришов юж найгірший час. Надходил фронт. Люде повтікали до ліса з цілима родинами, з коровами і забрали зо собом вшитко што мали. Било там дуже люди. Але і там по тим лісі зачали стріляти з катюш, а з гори европляни, та зробили в тим лісі масакру. Дуже люди позабивали, покалічили, побили худобу. Вшитко збомбарували. Потім сховализмеся в потоці, під голим небом. Наламализме голузок чатини, котром на ніч зме ся прикривали. Там до того потока пришол Німец і гварил, же дві години буде спокій і же мусиме одталь втікати, бо нас вшитких позабивают. Він курив папірос за папірусом. Пішлам пильно по люди і кричу же ту заз будут бити канони і бомбардувати і маме одтал втікати - Німец так повідял. Люде з того потока почали виходити і пішли назад до села або скерувалися до Любатови. Кус люди з худобом там зостало. Я пішла домів бо там зостали мама, 2 корови і кін. Знову зачали бити. Полетілам іщі до того потока по корову, а там юж тии потоком плинула не вода, а кров. Тилко там набили і Німців і худоби. Якоси з того потока втеклизме до Любатови. В Любатові билизме тижден а потім з Ясюнці. Так переносилизмеся през три тижні. Потім вернулизме до Завадки где юж било полно русского війска. Руски зараз позаберали люди під фронт до села Сморечне окопи копати. Забрали і мене і мою старшу сестру. Коли ішлидме лісом, то мі з той громади удалося втечи і вернулам домів. Бил товди страшни мороз, а ту зас бют. Біда бо неє што істи. Кирпанки син вкрав мамі ялівку, заризав і якоси зме ся поживили. Там на тих окопах зас наших набито. Ледве гдекотри повтікали. Вернулам домів, а ту повно русских. В домах поробили шпиталі. В наші хижи тіж війско. Пішлам до Дзядошівского, смотрю, а я ціла чорна. Мишлілам, же мухи мя обсіли, а то били уши. Повідают - змітуй скоро витко з себе, бо як юж перейдут до голови, то юж по житю. Так єм зробила. Якоси мя на двори очистили, обляли водом, а ту зима. Дали мі лахи і так єм пережила. Боже, што ми перешли, то того не даст ся оповісти.
В.М. Повіджте мі коли наши люде зачали їхати на схід, в котрим році?
К.А. В зимі 1944 року. Хто юж не мав хижи то юж їхав на схід як іщи в нас стояв фронт.
В.М. В 1939 році як пришли Німці, чи товди дахто їхав на схід?
К.А. Ніт, товди ніт. Але по фронті то юж приходили таки комісаре і записували люди до виізду на схід. В тих селах где вшитко било попалене то пішли вшитки люде, бо юж не мали где бити. З Завадки тіж пішли тоти што не мали хижи. Так било і в Гирові, в Мшані, в Мисцові.
В.М. Чи дахто з наших люди вернувся зо сходу?
К.А. Ніт, не вернув. Завезли іх деси далеко до Росиі. Одтамаль якоси вернули ту ближше на Україну. Ту зараз по війні потворилися банди. Крали, били і заз рабували. Тоти рабовники то били люде з польских сіл. Нам банда забрала вшитко - коня, корову, вшитко. Навет єм мусіла ім вшитко на віз поносити, коня запрячи і корову до воза привязати, то ня якоси не били і може зато єм пережила. Пішла єм потим до Тильови. Ту нам поміг шолтис - Круль ся називав. Ту билизме рик, а товди почали юж виганяти нз захід.
В.М. Чи тоти злодіє з Любатови приходили до вас і підчас німецкои окупациі?
К.А. Приходили тиж і за Німця. Потім Німці якоси іх кус успокоіли, вибили. Але в Дуклі іщи забили родину і троє діти. Потім по війні зас почали ходити.
В.М. Чи они мали записани даяки назвиска наших люди?
К.А. Они мали назвиска. Раз пішли до Шкляр окрасти украінского ксендза. То го товди забили. Оповідала мі потім мати того ксендза, же як нехтіла їм вечором лампка світити, то взяли собі з церкви лямпочку і при сьвітлі той лямпочки чітали собі з паперу назвиска тих, што мали їх позабирати. Як юж по війні ішли зме през потік дорогом з Любатови, тo люде вказували, же в тим mісци ест позабиваних около 200 рижних люди.
В.М. Чи в Тильові били цигане і жиди?
К.А. Ніт не било. Знам же били в Гирові, Вільхівци і в Мисцові.
В.М. Чи на заході били з вами тиж цигане?
К.А. Памятам же в Маломіцах єден оженился з Польком.
В.М. Памятам же до Маломіц приходила така стара циґанка. Чи не знате як ся називала?
К.А. Ніт, не знам.
В.М. Чи цигане грали на весілях?
К.А. Так, грали. Грали по весілях. Ми любили тих циганив.
В.М. Чи в Швагли як Фeцьо ся женив тіж може циґане грали? Старий Швагла іщи товди жив бо то било деси в 1955 році.
К.А. Не памятам. Але то мусіли бити циґане хибаль з Любіня. Знам, же як нас юж не било в Маломіцах бо виїхализме до Америки, то пришли до нашой хижи, а била замкнена, то они довго дуркали і нихто ім не отворив бо нас юж не било. Товди пішли до дому Шваглів ся пожалити, же іх не пущаме. А Шваглів тіж юж не било. Як люде ім повіли, же неє ани нас ани Шваглів то они повіли, "та чого они тото нам зробили, же виіхали?"
В.М. А як то било зараз перед вашим вигнаньом, чи мешкалисте товди в Тильові?
К.А. Так, в Тильові, а в Завадці мализме іщи поле і там єи ходила робити. Як пришло війско виганяти, то ми могли ся остати бо малам папери з Америки, але ми юж не хотіли зостати. Товди єм мала 38 років, війско дало фурманку і повезли нас до Дуклі, бо там звозили Люди з наших сіл. Ішлизме лем в тим што на собі: я, мої дві дівчата і Параска Пирньова. Ми юж іншого способу на житя не мали лем одталь втечи, бо і так юж нич зме не мали. Войско помогло нам поімати кури, бо лем кури при хижи били.
В.М. То як сте жили, як сто нич не мали?
К.А. Помагав нам Поляк. Він називався Кринжскі(?). Од давна бил знайомим мойого тата, то дашто нам до іджиня підшмарил.
В.М. А як мали тоти, што поїхали на Україну? Хибаль ім неє так зьлі бо мают што істи і сут по школах?
К.А. Ой не хваль, не хваль бо я знам. Писали наши як там єст. Наши люде сут дурни. Сідят там і там іх нихто не боронит. Так то ся поробило з нашима юдми, же зме по цілим сьвіті. Бог мусит за нашу кривду когоси скарати.
Жичу ваи доброго здоровля і дякую за розмову.

Washington DC, January 31, 1999.